Сходинки

«Сходинки» (у процесі, слідкуйте за оновленнями)

Шістнадцять

Андреа стояла навпроти широкого вікна, завішеного білою напівпрозорою фіранкою, за яким час від часу спалахувала то одна, то інша яскравого кольору сукня, у яку була одягнена дівчина чи жінка. Ось блиснув дорогоцінний камінь на пальці якоїсь поважної дами, а он там – юнак так ніжно тримав бокал і весело всміхався… Так Андреа проводила всі свої попередні дні народження, скільки себе пам’ятала. Спочатку мама водила її і потай показувала увесь цей блиск і красу, яка була для них просто недосяжною, але такою бажаною. Жили вони просто, якщо не сказати бідно, майже перебиваючись з хліба на воду. Батько дівчинки помер рано, не витримавши важкої праці. А шість років тому і мама залишила Енді саму, з пів-року промучившись від тяжкої хвороби.

З того часу жила вона у одному з дитячих притулків, що були розкидані по всій країні, серед таких же нещасних та беззахисних дітей, як вона сама. Певний час їх навчали основам математики та грамоти, та кілька років тому нова директриса постановила, що дітям праця йде тільки на користь, а державі і так важко утримувати їх, годувати, одягати, а тому відправляла усіх, хто був старшим за 12 років, учнями до робітників. Звісно, так було набагато вигідніше і для нової країни, і для директриси. І більше не було дитинства, і більше не було свободи, все було буденно і безрадісно. Добре, що хоч робота подобалася.

Андреа щороку поринала у спогади перед цим самим вікном, із заздрістю дивлячись на яскраві вбрання, розкіш та блиск, все те, що було для неї зовсім таким далеким і нездійсненним, таким бажаним і заповітним. І щоразу давала собі слово, що після шістнадцятого дня народження вона змінить своє життя. Вона за будь-яку ціну вирветься із цього кола, забуде існування на дні суспільства і перетвориться на одну з тих, кого вона зараз ненавиділа… Навіть, не стільки ненавиділа, скільки відчайдушно заздрила їм, їхній можливості жити так, як вони того хотіли, керувати своїм життям, та й життям інших також. Вона зробить це заради мами, ні, швидше, заради себе.

І ось цей день настав. Її День народження. Саме сьогодні вирішувалася її доля, і Андреа прощалася зі спогадами, надіями, розчаруваннями, залишаючи лише одну мрію. Саме у цей день проходить відбір до клубу «Сходинки», тільки одну з дівчат, яким сьогодні виповнюється 16, оберуть на роль служниці. Звісно, це зовсім не те, про що вона мріяла, що штовхало її крізь усі негаразди всі ці роки, але тільки так вона зможе опинитися там, де починається все, де починаються «сходинки». Саме тут у неї був мізерний шанс якось вплинути на своє життя, підштовхнути його до змін, а, може, й до покращення.

Колись давно мама розповідала їй, що після великої всесвітньої кризи, яка послідувала після війни, група реформаторів країни заснувала цей клуб для тих, хто був у близьких стосунках з ними, а всіх інших вони змусили працювати над розбудовою країни, назвавши це Новою Реформацією та започаткувавши Культ праці. Все було так природно і переконливо, що люди і не зрозуміли, що стали рабами майже добровільно під гаслами «Піднімемо країну», «Все для покращення життя», «Робота для країни – найголовніше в житті». Все було природно, люди переймалися долею країни і своїм майбутнім, тим більше всі були виснажені, усі хотіли змінити своє життя після війни. А коли умови праці і життя продовжили погіршуватись, дехто спробував підняти людей на боротьбу, яка була жорстокою, кривавою і короткою… Після цього були видані певні укази, за якими населення Патріаму позбавлялося усіх благ, достатків і прав на рахунок держави, яка була щойно створена і тому потребувала всього, що тільки люди могли дати. Єдині, хто привласнив усе це, були члени клубу. Єдиною надією кожної сім’ї могла стати шістнадцятирічна донька, яка брала участь у конкурсі.

- Чого стовбичиш тут? А ну пішла геть! – це швейцару набридло стирчання Андреа перед вікном клубу, або хтось із гостей вимагав прибрати її. Її потерта  чорна залатана сукня не пасувала до вишуканого інтер’єру закладу, а його гості поглядали на неї крізь вікно з такою огидою, ніби це й не людина була зовсім. На їхніх обличчях була порожнеча і байдужість. Нікого не хвилювали проблеми сиріт, проблеми інших, усі були зосереджені на «відновленні цивілізації», але це були лише слова. Насправді вони цікавилися тільки собою, намагалися забезпечити лише своє життя і своїх рідних.

Кинувши погляд крізь вікно востаннє, Андреа почимчикувала вздовж вулиці до тієї будівлі, яку вона сьогодні востаннє назве своїм домом. Десь вдалині годинник пробив дванадцяту і це вирвало дівчину з роздумів. Вона згадала, що ще не перевдяглася та і волосся треба привести до ладу. Пришвидшивши ходу, Енді побігла курним шляхом, який був доволі небезпечним, але раділа, що змогла вирватися за межі притулку сьогодні. Вона минала якісь будівлі, будинки поважних, крамниці, у яких невідомо хто міг виміняти собі щось, адже грошей люди вже давно не бачили. Далій шли напівзруйновані будинки, у яких жили хворі та старі. Іхнє поселення завершувалося старим парком, від якого лишилося кілька старих дерев і купи жовтого бур’яну. За кілька хвилин, важко дихаючи від швидкої ходи та обливаючись потом, Андреа була на знайомому подвір’ї.

На дверях притулку жовтою фарбою хтось вивів друкованими літерами «Сонячний промінь», що зовсім не підходило йому: сіра будівля під чорною стріхою з маленькими кімнатами з одним віконцем, схожим на бійницю, облуплені стіни, підлога, що загрожувала провалитися під вагою дітей та вихователів, він зовсім не був сонячним,  і це весь час перебування тут змушувало дівчину задаватися питанням, хто і чому так назвав це вельми похмуре і непривітне місце, ніби знущаючись над тими, хто тут жив. Хоча іноді вона думала про те, що колись, можливо, все було інакше.

На ліжку вже було підготовлена сіра сукня по коліна з тонкої матерії, і заокруглені, колись чорні, туфлі без підборів – стандартна форма для вихованців притулків. Умившись і розчесавши волосся, Андреа поглянула на себе в уламок дзеркала. На неї дивилися двоє сірих стомлених очей на червонуватому від перебування на сонці обличчі, обрамленому світлим коротким волоссям.

Андреа знайшла дзеркальце, коли допомагала збирачам на руїнах одного з будинків. Дівчинка показала його, але це було настільки незначною знахідкою, що уламок виявився нікому не потрібним, тож вона з радістю залишила цей непотріб собі. Енді зберігала його у клаптику рожевої тканини разом з іншими своїми скарбами: жовтим ґудзиком,  уривком зеленої стрічки,  маленькою червоною оксамитовою квіточкою, фіолетовим шматочком дивного матеріалу, схожого на пластик, та шматочком блакитного паперу. Деякі з них були здобуті так само, як і дзеркальце, а деякі їй віддали збирачі за гарну роботу, хоча вона розуміла, що це був просто мотлох або речі, які не були цінними навіть у такі скрутні часи, або щось, призначення чого люди вже не пам'ятали чи просто його вже неможливо було використовувати.

Хоча іноді збирачі знаходили щось справді вартісне, як-от вцілілу порцелянову чашку, тарілку чи металевий чайник. Такі давні та гарні речі були потрібні у клубі "сходинки" і за кожну таку річ збирач отримував можливість власноруч доставити її туди та на його честь влаштовували обід і він чи вона розповідав історію, як і де знайшов цей скарб, що ще там знаходилося і якою небезпечною була робота. Усі слухали, роззявляли роти, захоплено вигукували та ойкали. Це була хвилина слави для кожного, хто працював на розкопках, як і на іншому місці, єдина можливість побути у клубі, поїсти вишуканої їжі та посидіти у кріслах та на диванах, обитих червоним оксамитом, таким ніжним, що хотілося його торкатися знову й знову. Взагалі кожен збирач повинен був усі знахідки передати бригадирові, після роботи всіх ретельно обшукували, забирати речі без дозволу було заборонено. А лише після огляду знахідок, їх оцінювання та сортування, збирачі могли обрати щось одне з того, що було не цінним чи не потрібним. Все інше вивозилося у сховища, сортувалося, записувалося і чекало на той час, поки стане потрібним новому людству.

 Щовечора Андреа розв'язувала тканину дуже обережно, бо вона була стара і погрожувала розсипатись просто в руках, перебирала яскраві речі, які так контрастували з пошарпаними та брудними стінами цього місця, з усією цією буденністю, сумом і сірістю. Ці спалахи кольору вабили, заворожували її, змушуючи дивитися й дивитися на них, уявляючи, якими були ці речі колись давно, кому вони належали, частиною чого являлися чи де використовувалися. Іноді вночі вона навіть прокидалася, бо їй наснилося, що хтось забирає її скарби, а потім довго лежала, думаючи про них, уявляючи їх колір, відчуваючи форму та матеріал, хоча вони були надійно сховані під одну з дощок підлоги, щоб ніхто крім неї не міг віднайти ці речі. Ніколи. Вона не готова була ними ділитися. Ні з ким. Друзів у Енді не було, бо вона відгородилася від інших високою стіною спогадів, перемішаних із бажанням досягти чогось, а не просто пливти за течією життя. У ній горіла жага до пізнання, ось тому вона і збирала свої скарби.

Востаннє поглянувши на них, Андреа важко зітхнула - вона починає нове життя і старим речам не місце у ньому (але, насправді, учням просто заборонялося виносити будь-що звідси і Енді це чудово знала, але не розуміла причину заборони на особисті речі). Їй було важко відірвати їх від себе, віддати комусь свої скарби, з якими зрослася, ніби вони були часточкою неї самої, але, що ж поробиш, приходилося залишати їх у хованці. Можливо, якась інша бідолаха, що житиме тут після неї, відшукає цей справжній скарб і буде так само насолоджуватися ним, як це робила Андреа останні роки.

Вже підходив час до церемонії вибору і вона все частіше думала про те, що, якщо не потрапить у "Сходинки", то бути їй збирачем разом з іншими до кінця життя. Обстежувати звалища, зруйновані та занедбані будинки, розграбовані та зарослі магазини, що колись давно обслуговували тисячі людей. А також це означало часто бути не дома... А що для неї є домом? Де вона тепер житиме? Що їстиме? Ці питання панічно заметушились у неї в голові, наче миші, що побачили кота.

Але могло б бути й гірше - піти з чоловіками до копалень. На такій роботі чоловіки довго не жили, а жінки тим паче.  Робота була занадто важкою, їжа – недостатньою, умови праці взагалі жахливі. Ці темні душні підземелля забрали багато людських життів. Там помер і її батько, якого Енді вже майже не пам'ятала. І розуміння того, що скоро вона почне забувати і маму, розбивало їй серце на друзки. Вона ледь не заплакала від спогадів, від жалю до себе, своєї долі і невизначеності майбутнього.

По коридору почулися чиїсь квапливі кроки. Різкий голос виховательки перервав потік думок дівчини, змусивши здригнутися.

- Андреа, Софіє, Олексо, ви там поснули, чи що? Ви не перші леді, чекати на вас ніхто не буде! Ще хвилина і підете на церемонію пішки! - пані Катрина просто кипіла від злості, а її очі скажено блищали. Взагалі, усі виховательки були зовсім далекі від доброти, вони часто змушували дівчат плакати, карали за будь-яку провину, а іноді і просто за те, що у них був поганий настрій. Вони могли лишити дівчат без сніданку, обіду чи вечері, якщо їм здалося, що вони погано вивчили урок чи погано працювали. Але, якщо це робило когось нещасним і розбитим, то Андреа просто пристосувалася до цього, зайвий раз намагалася не потрапити під гарячу руку, добре вчилася і старанно працювала, не перемовлялася, не сперечалася. Вона вирішила, що всі просто не варті того, щоб на них зважати. Вона замкнулася у собі, спілкувалася тільки тоді, коли виникала потреба у справі. Усі негаразди тільки зробили її мужньою.

Енді вирішила, що перед церемонією виховательок краще не сердити, тому, кинувши останній погляд на ці стіни, що були їй прихистком, проте не справжнім домом, останні роки, рішуче вийшла у коридор. Більше вона ніколи сюди не повернеться, не згадає ці холодні і голодні вечори і спроби втамувати голод жменею жолудів чи насінням, потай принесеними з вулиці, недоспані ночі через роботу та втрачене дитинство. Вона заборонила собі це. Вона перегорнула цю сторінку життя. Тепер перед Андреа лежав цілий світ, не такий, звісно, великий і вільний, як би їй хотілося, але все ж-таки хоч подалі від цього жахливого місця. Вона сподівалася, що життя її хоч на дрібку покращиться, вона знайде справжніх друзів, кохання, своє місце у цьому напівзруйнованому світі.

У дворі притулку стояла конячка, за якою виднівся старий візок. Саме ним обранців возили на церемонію до міста, бо шлях був доволі далеким та небезпечним. Притулок був надійно захищений високою стіною,  навколо завжди чергували охоронці. Дорогою на роботу Андреа часто помічала бродячих собак, які б могли накинутись на самотнього подорожнього. Одного разу вона бачила і рештки людини біля дороги крізь шпарину у фургоні, куди вони по черзі заглядали дорогою до місця роботи.  Проте вона ризикувала, тікаючи до міста, бо вважала це вартим того, щоб підживити свою мрію, а також цей ритуал допомагав їй зберегти спогади про маму, відчути її біля себе, на тому самому місці, де стояла вона і сьогодні. Андреа дуже сумувала за мамою і ніщо не могло її розрадити.

Церемонія

Дорога до міста була вже майже повністю розбита, від її покриття залишилися лише невеликі рівні ділянки, через це фургон кидало з боку в бік і тому приходилось міцно триматися, щоб не забитися та не покалічитися. Троє дівчат злякано переглядалися весь час, коли коняка голосно іржала або фургон на мить завмирав, вибираючись з ями на дорогу. Вона думала, що краще б вона пішла до міста пішки, як і обіцяла вихователька, ніж така дорога. Розмова не йшла. Дівчата сиділи, заламуючи руки, озираючись одне на одного. Усі розмірковували над тим, яка доля на них чекає. Енді оцінювала шанси кожної з них потрапити до клубу в ролі служниці.

Софія, висока білявка з блідим обличчям, була настільки худою, що здавалося вона може зламатися від найменшого подиху вітру, наче тростина. Якби вони жили у іншому світі, то, напевно, її б вважали гарненькою. Ця дівчина була настільки тендітною, що Андреа дивувалася, як вона взагалі вижила у ці важкі часи. Вона сиділа у кутку, обімаючи себе руками, у її зелених великих очах стояли сльози перед невизначеним майбутнім.

Олекса була маленькою руденькою дівчиною з кирпатим носиком у веснянках. Вона зовсім не виглядала на свій вік, мабуть, через малий зріст. Її біла шкіра аж світилася сіткою судин і, особливо на сонці, дівчина виглядала занадто блідою. Але руде волосся і маленький носик робив її схожою на білочку. Ще й рухи у неї були такі ж швидкі і відривчасті.

Андреа згадала, що теж виглядала не зовсім так, як їй би того хотілося. Вони всі були худі через постійну нестачу їжі. І серед них дуже не часто траплялися люди високого зросту і зі здоровим кольором шкіри. У тих, хто працював на сонці, вона була спеченою, червоною або засмаглою, хоч вони і носили капелюхи та маски для захисту від сонця. Проте сонячному промінню це часто не перешкоджало. Ще й до війни клімат планети почав стрімко змінюватися, а після вже що і казати – багато земель перетворилися на пустелю. Води і їжі невистачало, худоби і плодючих земель було замало. А сонце стало одним з найголовніших ворогів людства. Воно весь час погрожувало висушити землю остаточно до останньої часточки води.

У всіх інших, хто на сонці бував не часто, а люди переважно намагалися від нього ховатися, вона була занадто блідою. Довге волосся могли дозволити собі лише жінки з клубу, або вже ті, хто працював і міг про нього піклуватися, бо шампунь був тепер розкішшю. Всі інші дівчата мали короткі зачіски. Про яскравий одяг вони могли лише мріяти. Сірість, бруд і сморід володіли у нових людських поселеннях.

Через деякий час почувся шум голосів, який перервав хід думок Андреа, і їм дозволили вийти з фургону. Вони стояли серед двору, а над головою яскраво світило палюче безжальне сонце, хоча нікого не обходило те, що небезпечно довго знаходитись під ним, тим більше усі вони були без капелюхів і води. Дівчата намагалися сховатися у тінь від їхнього візка, хоч трохи захистивши себе від гарячих променів.

 Колись Енді на розкопках знайшла книгу, на обкладинці якої була зображена жінка у спідній білизні, що лежала біля води під яскравим сонячним світлом. Нажаль, сторінки не вціліли і дівчину довго мучило питання, про що ж могло бути написано у ній. Але їй сподобався здоровий вигляд жінки і ніжний, злегка смаглявий відтінок її шкіри. Ще тоді вона подумала про те, що колись люди, можливо, спеціально лежали на сонці, щоб шкіра виглядала темнішою, зараз же це було дуже небезпечним.

Тим часом під'їжджали нові візки, підходили люди і у дворі двоповерхової будівлі з білими сходами та балконом над ними вже майже не залишилося місця. Тут було близько тридцяти чи сорока дівчат, вдягнених у однакові сірі сукні. Лише нашивки були різними. На рукаві Андреа була лопата у червоному колі - знак збирачів,  її подруги були швачками, тому на їхніх рукавах були зображені голки у синіх трикутниках. Тут і там з'являлися і зникали інші символи на різних геометричних фігурах, змішуючись у єдиний кольоровий потік. Дівчата були незвичні до такого параду кольорів у цьому сірому царстві, це викликало майже фізичний шок, тому вони стояли і збентежено крутили головами на всі боки, намагаючись якось опанувати себе.

Тим часом натовп почав рухатися і Андреа підхопив та поніс уперед людський потік. Вона не дуже розуміла, на що чекати, що робити чи про що говорити, якщо запитають, тому просто розгублено водила очима у пошуках вільного місця у залі, куди їх запросили. Вона навіть не відразу здогадалася, що вони у тому самому клубі, тільки у якійсь з його дальніх кімнат, про який вона так давно мріяла. На вході кожній з них роздали круглі номерки. Вони увійшли до приміщення. Це був доволі просторий хол, де поставили декілька лавок, а попереду стояв ряд столів, за яким сиділо кілька поважних осіб.

Нарешті всі знайшли собі місця і один з поважних підняв руку на знак тиші. Усі зосереджено дивилися на нього. Проте всі прогляди і так були прикуті до його чистого, чорного костюму та білої сорочки. А чорні туфлі блищали наче сонце. Вже давно прості люди не бачили такого вбрання, бо тільки члени клубу мали змогу так вдягатися. Вони були багаті, нічого не робили і ні у чому собі не відмовляли.

- Ми раді вітати вас сьогодні у клубі "Сходинки"! Приводом для цього стало наше щорічне зібрання щодо призначення однієї з юних леді на посаду служниці нашого клубу. Ось ці юні претендентки! Для однієї з них все почнеться сьогодні саме тут, у "Сходинках" і це стане її першою сходинкою до процвітання! Це велика честь для вас опинитися тут! Тож перейдемо до представлення! - поважний сів, шукаючи щось на своєму столі. Відразу піднявся маленький чорнявий чоловічок з вусами і борідкою, начепив на носа окуляри, які ледь трималися на носі, підняв зі свого столу великий аркуш паперу і почав читати.

- Відповідно до правил внутрішнього розпорядку клубу "Сходинки" зібрання щодо призначення на посаду служниці проводиться раз на рік. Посаду може зайняти будь-яка дівчина, що досягла віку шістнадцяти років серед вихованців сирітських притулків на знак прихильності клубу до простих людей. Протягом року служниця має виконувати обов'язки відповідно вимог статуту клубу, навчатися різним видам домашньої праці, таким як шиття, куховарство, ведення господарства, прибирання, прання, прасування, вишивання та інші. Через рік одна із служниць може отримати підвищення до старшої служки, економки, швачки, вишивальниці чи іншої посади або переведена для служби до одного з будинків членів клубу для подальшого виконання обов'язків. В разі порушення правил поведінки чи неякісного виконання обов'язків служниця буде вигнана з клубу без права повернення чи займання посади у клубі.

Андреа ловила кожне слово, які ніби повисали у повітрі. Так, нарешті, ось і вона отримає шанс на краще життя! Адже усі дівчата думали, що це найкраще місце на Землі для сиріт, які не мали ані статків, ані допомоги, що роботи легшої і чистішої не може й бути! Андреа сподівалася, що у неї є шанс потрапити сюди, адже вона вміла читати і писати, була уважною, ввічливою, тихою і працьовитою. На неї ніколи ніхто не жалівся та й дисципліну вона не порушувала. Просто ідеальна кандидатка! Проте ніхто не знав, чим керуються члени клубу при виборі служниці.

Усі дівчата стояли, з надією поглядаючи то на свої номери, які їм видавали при вході до зали, то на тих, від кого залежала доля кожної. Андреа витягла номер дванадцять. Цифри були акуратно виведені чорнилом на круглому шматку якогось матеріалу. Рівні та гарні, вони знову і знову нагадували дівчині про те, чого вона так бажала. Енді заплющила очі, однією рукою схрестивши пальці, іншою міцно стискала свій номер.

І тут, наче грім, пролунав низький голос, що прокотився залою, наче удар грому:

- Одинадцять!

Андреа розкрила очі, на які стали навертатися сльози. Усі переглядалися, очима шукаючи щасливу кандидатку. Нею виявилася така ж маленька і худенька дівчина, як і всі, її біляве волосся було гарно зачесане, а обличчя вже встигло спалахнути ніжним рум'янцем. Яскрава посмішка освітила її обличчя. Тепер її ненавиділи всі інші дівчата, бо вона забрала їх мрію, їх єдиний шанс на краще життя. Але це була лише лотерея і переможець був лише один. Нажаль, це була не Андреа.

Сльози тихо текли по її щокам, заважаючи дивитися на те, що відбувалося далі. Але вона вже і не хотіла нічого бачити. Бо та мрія, якою вона жила всі ці роки, була зруйнована. Все те, чим вона змушувала себе жити далі, непомічаючи негараздів, недоїдань та недосипань, образи та важку роботу, тепер зникло, залишивши дівчину стояти на березі життя. Тепер вона має поїхати до гуртожитку, де живуть усі збирачі, щоранку підніматися ще до сходу сонця і разом з іншими їхати все далі й далі на пошуки корисних речей, які ще могли вціліти після того, як людство було втягнуте у Третю Світову війну двадцять років тому і що відкинуло його на багато років назад після її закінчення.

Міста було зруйновано, мільйони людей загинули, бо були застосовані усі види зброї, які тільки існували на той час. Першою хвилею була цифрова атака, яка пошкодила багато електронних пристроїв, потім вже був і біологічний вірус, який було звільнено саме через неї, і удари ракет, електромагнітні хвилі, які остаточно зруйнували електроніку, та все інше. Земля лежала в руїнах. Залишки людства оселилися на місцях, які залишилися вільними від радіації та хімікатів, та де можна було хоч щось вирощувати, щоб себе прогодувати. Вони буквально по дрібках збирали уламки цівілізації, вишукуючи хоч щось корисне серед руїн. Деякі відчайдухи їздили до місць, що могли бути зараженими. Інколи їм щастило і вони знаходили щось справді цінне, а інколи вони хворіли і згасали, як свічки. Така ж доля чекала і на неї. Тепер вона більше не могла й думати про те, щоб вирватися з цього бруду.

Ще в далекому дитинстві мама їй розповідала, як одна із служниць стала дружиною одного з поважних, бо була розумною, скромною, працьовитою і швидко вчилася. Це, правда, було майже відразу після створення клубу. Туди входили багатії, яким вдалося вижити та які прибрали владу до своїх рук і тепер керували новою країною.

Енді кожного дня народження ходила з мамою, а потім і сама, щоб подивитися крізь вікно на всю цю велич і красу, плекаючи надію колись стати однією з них. Тепер цю мрію було розбито вщент, а разом з цим і її серце, що ніби розпалося на сотні малесеньких шматочків і не хотіло збиратися назад. У голові паморочилося, сльози не відступали, вони клубком застрягли у горлі, але вона не дозволяла собі плакати, не тут, не зараз.

Раптом якийсь знайомий силует перервав хід її думок. У кутку стояв саме той, за ким вона любила спостерігати понад усе. Коли вона потрапила сюди, то навіть забула, що він є частиною цього місця. Його чорні очі, здавалось, спрямовані прямо на неї, вони погрожували пропалити у ній дірку. Вона труснула головою. Ні, такого просто не може бути! Він же не знає її і ніколи не бачив, та й тут багато дівчат, які дуже схожі між собою. Але вона кожного свого приходу до вікна клубу бачила його, спостерігала за витонченими рухами, і знала, що під час бесіди він трохи нахиляє свою чорняву голову, інколи відкидаючи блискуче хвилясте волосся назад. Він був просто янголом, що спустився з небес, таким витонченим, таким гарним, таким недосяжним. Сльози миттю висохли, очі втупилися в підлогу, а підлий рум'янець швидко наповзав на щоки, що замайоріли, мов маки.

Андреа підняла голову, дивлячись вперед, де поважні вітали номер одинадцять, худорляву білявку, посмішка якої сяяла гарячіше, ніж сто тисяч сонць. Коли вітальна промова скінчилася, з усіх боків лунали оплески вихователів, бо усі вихованиці зараз ненавиділи переможницю, більша частина тихо плакала, ковтаючи сльози, частина дивилася вперед порожніми очима, а інші голосно ридали, жалкуючи за зруйнованою мрією. Кинувши швидкий погляд праворуч, Андреа ще раз побачила знайому чорняву голову, білі руки, що плескали, і легку усмішку, що блукала на тонких устах.

Весь натовп почав рух, ніхто не міг зрозуміти, що робити далі, куди йти і чим займатися. Вперед вийшла висока жінка з кількома сторінками і попросила тиші.

- Вітаю з початком нового етапу вашого життя! Тепер ви випускниці і сьогодні отримуєте призначення на посаду, вас відвезуть на місця і поселять. З цих пір ви самостійно піклуватиметесь про себе, зароблятимете картки на харчування, одяг та вихідні. Всю подальшу інформацію отримаєте у бригадирів на місцях. Хай щастить і пам'ятайте - ви можете бути запрошені до клубу на обід на вашу честь, якщо зробите вагомий внесок у розвиток суспільства, покращення умов існування або зробите важливе відкриття. Тому бажаю вам наснаги і хай життя підійматиметься сходами вгору!

Натовп хором повторив останню фразу поважної і знову затих, побачивши, що вона не закінчила.

- Тепер я попрошу бригадирів підійти сюди, щоб забрати новоприбулих.

З натовпу вийшли переважно жінки, хоча Енді побачила й кількох чоловіків, і все всередині ніби застигло, бо її лякала думка про роботу в копальнях чи підземеллях.

Бригадири по черзі виходили наперед і називали номери дівчат тієї чи іншої спеціалізації. Андреа і не знала, що є стільки спеціальностей для дівчат. У їхньому притулку були збирачі, швачки і городниці. А тут називали і кухарок, і вчителів, і травниць, і лікарів, і прибиральниць. Кожного разу, як називали черговий номер, серце Андреа пропускало удар. І, хоча зміни у призначенні відбувалися нечасто, проте були можливими у разі нестачі тих чи інших робітників, тож вона хвилювалася через це. Нарешті вперед подався доволі кремезний чоловік. Дівчат залишилось зовсім небагато, та й спеціалізацій також. Енді намагалася думати лише про призначення, а не про того чорнявого хлопця, якого бачила перед цим і який ніби розчинився у натовпі, коли вона згодом намагалася його знайти очима. Вона хотіла востаннє поглянути на нього, насолодитися його вишуканими манерами та плавними рухами, бо, швидше за усе, вона більше не матиме змогу приходити сюди. Підступні сльози почали знову зволожувати куточки її очей.

Чоловік, що вийшов наперед, відкашлявся та промовив низьким голосом:

- Збирачі. Дванадцять.

Андреа радісно вийшла наперед, віддаючи свій номер бригадирові. Той, скептично оглянувши дівчину, забрав її номер і, не кажучи ні слова, повернувся і вийшов у двір, де махнув рукою на маленький критий візок, що стояв майже на виїзді із маєтку.

Андреа, здвигнувши плечима, також мовчки залізла у візок.

Нове життя

Дорога проходила повз маєтки поважних, потім вони змінилися на невеликі хати дрібних торговців та майстрів, що мали власний бізнес, а потім пішли гуртожитки, сади, городи та майстерні. Серед усіх цих сірих однакових будівель важко було відшукати потрібну, тому над ними майоріли прапори з позначками відповідно сфери,  до якої вони відносилися.

Нарешті візок зупинився і Андреа побачила три великі сірі дерев'яні будівлі під знаком збирачів, що були розташовані буквою "п", а також декілька невеликих посередині.

Її супроводжуючий зліз і прив'язав коняку, махнувши Андреа, що можна злазити. Вони направлялися до однієї з невеликих будівель у центрі. Походу її супроводжуючий вперше за весь цей час промовив:

- Я - бригадир Пітер. Тебе як звати? - його низький голос був незвичним для вух дівчини, бо вона майже весь час спілкувалася з дівчатами та жінками, чоловіки у її житті траплялися дуже рідко. Багатьох з них забрала війна, інших - важка праця. У будь-якому разі вона здригнулася від його голосу, наче від удару, так різко та голосно звучав він.

- Андреа. Або просто Енді,  - дівчина не знала, куди подіти руки, очі, як себе поводити. Це все було дивним і нестандартним, адже останні роки вона провела у притулку, працювала разом з іншими і майже ніколи не була в інших місцях, окрім вікон клубу раз на рік, куди вона потай тікала на кілька хвилин. Тож все це бентежило дівчину, змушувало озиратися та ніяковіти.

Нарешті, вони підійшли до дверей будівлі, звідки з'явилася висока худорлява жінка із заплетеним в тугу косу світлим волоссям. На вигляд їй здавалося років тридцять, хоча умови життя і наклали на неї свій відбиток. У неї були великі лагідні очі та натруджені руки. Проте вона була одягнена у охайну темну сукню, поверх якої був фартух. У руках вона тримала невеличку миску.

- О, Пітер, ти привіз нам поповнення! Така маленька та худенька! – її приємний голос піснею прозвучав та знайшов відгомін у душі Андреа.

- Так, Грето, погодуй і розмісти, ну, і поясни все, ти ж знаєш, я не люблю довго базікати,  - Пітер розвернувся і швидко покрокував у бік іншої невеликої будівлі. Жінка подивилася йому у слід та почала клопотатися біля Андреа.

- І де ж вас, таких маленьких, беруть! Сама шкіра та кістки!  Тебе як звати?

-Андреа. Можна просто Енді.

Вона завела дівчину всередину, запросила за стіл, поставила тарілку, насипала каші, поклала шматок хліба та помідор. Андреа з подивом дивилася на тарілку. Грета поклала перед нею ложку. Дівчина сиділа, мовчки дивлячись на їжу.

- Ти чого не їси?

- Це мені? - Енді була все ще здивованою, але після схвального погляду жінки, схопила ложку і почала жадібно ковтати їжу, майже не пережовуючи.

Грета дивилася на неї лагідно і посміхалася.

- Тихіше, не поспішай, ніхто забирати не буде, їж, а то ще вдавишся! Ти що, взагалі, їла у тому сиротинці? Вас там зовсім не годували?

Андреа, прожовуючи останній шматок хліба, відповіла:

- Ні, годували, але, переважно супом. Вранці тушені овочі, в обід і на вечерю майже завжди суп. Хліб був лише на свята. Каша дуже рідко. Дякую, дуже смачно.

- Нічого, тепер заробиш собі на їжу, - вона сіла за стіл навпроти дівчини. - Знаєш, тобі пощастило. Тут не так вже й погано. Пітер багато не базікає, але й не ображає. Головне, працювати, не лінуватися, бути уважною та обережною. Він не любить втрачати людей. За кожен день роботи отримуєш картки на триразове харчування, якщо знайдеш щось цікаве - додаткова порція. За місяць роботи заробиш вихідний. Доречі, на розкопки ми виїжджаємо не всі і не щодня. Але й тут робота знайдеться. Так що не факт, що тебе відразу візьмуть з собою, тож не засмучуйся. Але, ти маленька та худенька, ти можеш дістатися туди, куди жоден з дорослих не зможе. Тож, хто зна.

Грета встала, показуючи, що обід закінчено. Андреа піднялася, шукаючи, куди прибрати посуд, бо у сиротинці кожен мив та прибирав за собою сам, а також були чергові, які робили загальне прибирання та підтримували лад.

Жінка, побачивши погляд Андреа, показала невеличку мийку з краном. Закінчивши з посудом, Енді подякувала за обід ще раз і вони вийшли з кухні, прямуючи в бік однієї з великих будівель, що стояла ліворуч. Грета пояснювала:

- Ось тут у нас живуть жінки, тепер це і твій дім. Он там, - жінка вказала на центральну велику будівлю, - зала зібрань та помешкання сімейних пар, а праворуч живуть чоловіки. Посередині невеличка школа і садок, кухня, де ми щойно були, там же їдальня і медпункт. Поруч з ним склад, до речі, ми тобі не підібрали одяг, пішли! Як же я могла забути!

Грета повернула до будівлі складу, де працювала сива охайна жінка у темно-синій сукні. Вона радісно всміхнулася і на її обличчі зібралися зморшки, ніби візерунки чи лінії на карті.

- Гей, Грето, знову новенька?

-Так, Єво, мені на них щастить, ти ж знаєш Пітера. Допоможеш?

Жінка зі складу на мить замислилася, зосереджено вивчаючи полиці позаду себе.

- Ну, нічого не обіцяю, але зроблю все можливе.

Вона швидко ходила між полицями, то тягнучись, то нахиляючись за чимось, нарешті, вийшла з повними руками речей, ледь донісши це до старенького дерев'яного столу, перед яким стояли Грета і Андреа.

- Ось, здається, все, що потрібно. Два рушники, робочий комбінезон, взуття, шкарпетки, білизна, постіль, майка, шорти і кепка. А, почекай.

Єва знову зайшла вглиб складу і через кілька хвилин повернулася з сумкою.

- Ось, це теж знадобиться. Речі бережи, бо картки на зміну видають нечасто. Хіба що виміняєш у когось.

- Дякую, - Андреа дивилася на цю купу речей і думала про те, що стільки всього у неї було лише з батьками. Вона згадала, як мама пошила їй гарну сукню з якоїсь старої скатертини, що подарувала старенька жінка, якій мама допомагала по господарству. Тоді Андреа відчувала себе просто принцесою.

Грета взяла половину, кивнувши Енді, щоб та забирала останнє. Тепер вони попрямували до гуртожитку для жінок. Він був схожим на загін для худоби, якщо чесно, і Андреа з жахом уявляла себе у цій великій страшній будівлі серед сотень незнайомих людей.

Зайшовши в середину, Енді була приємно вражена: будинок всередині був поділений на окремі кімнати, коридор був чистим і охайним, на стінах висіли ліхтарі. Пахло свіжим деревом і травами.

Жінка відкрила дальні двері з надписом "5" і запросила дівчину увійти.

Це була середнього розміру кімната з двома вікнами, завішаних шторами та шістьма охайними дерев'яними ліжками, застеленими клаптиковими ковдрами. Крім цього в середині стояв стіл зі стільцями, а під однією зі стін була шафа, біля кожного ліжка невеличка тумбочка.

Грета поклала речі на ліжко в кутку.

- Ну ось ти й вдома! Розташовуйся, розклади речі на вільній полиці у шафі та в тумбочці. І ще особистий подарунок від мене, - вона дала Андреа дерев'яний гребінець із яскравим розписом та довгими зубцями. - Тепер ти зможеш відростити волосся, якщо доглядатимеш за ним. Пішли, покажу вбиральню.

Вони вийшли з кімнати і, трохи повернувшись коридором, Грета відкрила двері ліворуч, на яких не було ніякого номера.

- Тут є вода і можна вмитися чи сполоснутися під душем, нагрітим від сонця, проте, якщо після роботи треба помитися, то краще ходити до лазні.

Мабуть, Енді ніколи не була такою розгубленою, як зараз. Це було зовсім не характерно для неї, але вся ця ситуація геть зовсім вивела її з рівноваги. Зовсім не так вона уявляла собі нову роботу і людей, і життя. Тепер серце її билося з прискоренням в очікуванні завтрашнього дня, бо дівчина тепер дуже хотіла працювати серед цих милих і добрих людей, жити у такому затишному місці.

Вони знову вийшли до коридору. Жінка знову подала голос:

- Твої сусідки зараз на роботі, а ти офіційно приступаєш від завтра, тож сьогодні у тебе, вважай, вихідний. Так що насолоджуйся! Проте, якщо засумуєш тут сама, то приходь на кухню, зможеш і допомогти, і поспілкуватися, і поїсти! - вона змовницьки підморгнула.

- Так, авжеж, я скоро прийду, - відповіла Андреа.

 Правда, їй хотілося трохи насолодитися вільним часом, бо вона геть зовсім не пам'ятала того відчуття свободи, яке заповнило її відтоді, як візок виїхав із воріт сиротинця.

Грета вийшла, залишивши Андреа саму.  Та охайно порозкладала речі і вирішила змити з себе пил дороги, тож взяла рушник і чистий одяг і пішла митися. Вода приємно бадьорила, відмиваючи сліди останньої подорожі. Тепер вона почувалася зовсім щасливою. Полежавши трохи на ліжку та поправивши його, дівчина вийшла з будівлі, прямуючи до кухні.

Дорогою вона роздивлялася усе, що траплялося на очі: низенькі пожовклі дерева, кущики, кілька рудих та худих курок, що намагалися видзьобати щось із закам'янілої землі,  підіймаючи невеличкі хмарки пилу, собача будка, що причаїлася неподалік від кухні. Усюди було тихо, тільки зрідка одинока постать швидко з'являлася і так же швидко зникала в одній з будівель.

З кухні показалася Грета і помахала.

-Привіт! Ну що, устаткувалася? - вона витерла ганчіркою руки.

- Так, дякую. Тут і справді непогано, особливо, порівнюючи з тим місцем, де я жила. Зовні, правда, здалося не дуже, але в середині дуже затишно.

Грета посміхнулася. Її посмішка, щира і лагідна, чимось нагадала Андреа маму і сум на мить охопив її, що не пройшло поза увагою жінки.

-Сумуєш за рідними? - вона лагідно пригорнула дівчину до себе.

- Так. Мені бракує тати і мами. І сумно, що я почала забувати їх, вже майже не пам'ятаю татів голос... - Андреа сумно схилила голову.

- Так, життя у новому світі не солодке. Але все минеться, дитинко, головне просто пам'ятай, що вони були у тебе, що саме вони подарували цей світ, яким би він не був, але у твоїх руках його змінити, - жінка ніжно гладила Енді по голові, перебираючи коротке світле волосся, все ще трохи вологе після миття.

На мить Андреа замислилася над словами, які почула. Вона не могла зрозуміти цього, бо бачила, що не дуже-то від неї щось залежить. Ось, наприклад, життя тут. Вона ж не дуже хотіла опинитися тут, вона мріяла про зовсім інше, але мусить жити тут тепер все життя і навряд чи їй під силу змінити це.

Грета посміхнулася, побачивши замисленість і розгубленість на обличчі дівчинки.

- Ти зараз думаєш, що я божевільна і що від нас нічого не залежить. Але пройде трохи часу і ти все зрозумієш. Ти побачиш, що світ належить тобі і ти маєш силу його міняти.

Андреа підняла очі.

- А ви змінили світ?

- Я? Ні. Але я - маленький ґвинтик великої системи, я допомагаю тим, хто стоїть вище мене, наприклад, Пітеру і тим новеньким, які сюди потрапляють, як ти. Я на своєму місці і відчуваю це. Коли ти будеш там, де тобі слід, де ти зможеш міняти світ, ти це відчуєш, просто ще не місце і не час.

Слова Грети запалили маленький вогник надії у душі Енді, що вже майже зник після церемонії.

- Чаю хочеш? - після невеликої паузи запитала жінка.

Андреа нічого не залишалося, як мовчки погодитися, кивнувши головою.

Поки Грета наливала чай, пахощі якого розлилися по кухні, Енді все ще обдумувала слова, які щойно почула. Як вона може змінити світ? Чи це взагалі реально? Вона пригадувала мамині розповіді про те, яким було життя до війни, які дивовижні досягнення можна було зустріти у світі, і як швидко людство повернулося на кількасот років назад. Як це відновити Андреа не знала.

Можливо, пройде ще не одна сотня років, перш ніж людство почне відроджувати колишню могутність.

Перед дівчиною опинилася чашка чаю, над яким піднімався пар, і тарілка з шматком хліба. Енді подякувала і стала присьорбувати чай з хлібом, що був неймовірно свіжим, із золотавою хрумкою скоринкою, і ніби танув у роті. Вона відчувала справжню насолоду від цього насиченого смаку. Допивши чай, вона просто дожовувала скоринку, намагаючись запам'ятати це неймовірне відчуття.

- Смачно? - запитала Грета, лагідно поглядаючи на Андреа.

- Так, неймовірно! - захоплено відповіла дівчина, запхавши останній шматок хліба до рота.

- А хочеш навчу тебе пекти такий хліб? - раптом запитала жінка.

Енді не могла повірити своїм вухам, тому перепитала:

- А це можливо, справді? Звісно, що хочу.

Залишок часу до вечері вони займалися випіканням партії хліба для робочих, які от-от мали повернутися з роботи та чекали на їжу. Андреа повеселішала, їй було до вподоби знаходитися на кухні, де розливалися пахощі страв та мірно потріскували дрова у печі. І, хоча тут було неймовірно спекотно, Андреа була дуже задоволеною тим, що навчилася чогось нового. Правду кажучи, їй дуже подобалося це, у далекому минулому такі діти охоче вчилися в університетах та отримували престижні спеціальності, могли заробити великі статки і жити заможно. Тепер, на жаль, це було зовсім не важливо. Відігравала роль лише сім'я, в якій ти народився, і яку роль вона займала у суспільстві.

Постійно витираючи піт з лоба та розмовляючи з Гретою та іншими жінками, що працювали на кухні, Андреа і не помітила, як швидко промайнув час. Страви були готові і парували в очікуванні на голодних робітників. Час було накривати  столи з чим Андреа радо допомагала. Вона, наче метелик, літала з одного кінця їдальні до іншого, ставлячи тарілки, кладучи щойно спечений  і порізаний хліб, наливаючи трав’яний чай. Жінки раділи такій активній та веселій помічниці. Енді і сама не зрозуміла, як темні думки відступили, залишивши десь далеко-далеко тільки сіру тінь, яка була змушена відступити під натиском нових емоцій та вражень, які поки що були тільки позитивними.

Ось до їдальні стали заходити втомлені робітники, які щойно повернулися з роботи, а також ті, хто вдень працював тут, у поселенні. Миючи руки, деякі, помічаючи Андреа, питально підіймали брови, але, втомлені і голодні, миттю забували про неї, відчуваючи смачний аромат їжі.

Аж тут раптом підійшов Пітер, поплескав Андреа по плечу і сказав:

-          Молодець, – і так само тихо і непомітно пішов десь за стіл.

-          Дякую, – ледь встигла промовити дівчина йому у слід.

Енді здогадалася, що він похвалив її за те, що цілий день вона працювала на кухні, і Грета, мабуть, сказала йому про це. Усмішка ледь торкнулася до губ Енді, аж тут підійшла її нова наставниця і дала миску з овочевим рагу і шматком того хліба, який вони разом спекли. Широко посміхнувшись, дівчина поспішила зайняти одне з вільних місць за найближчим столом і стала їсти, вже не так поспішаючи, як кілька годин тому, а вже могла відчути та насолодитись сповна смаком та ароматом страви.

Усі їли, розмовляли, обговорюючи події дня і роблячи плани на завтра, сміялися з жартів і почувалися вільними та доволі щасливими. Андреа дивилася широко розкритими очима на людей, які її оточували, всмоктувала загальний настрій піднесення, легкої втоми і задоволення після виконаної роботи. Вона чула, що сьогодні знайшли кілька важливих предметів, а також декілька місць, куди ще треба потрапити. Дехто був у піднесеному настрої в очікуванні заслуженої нагороди і вечору у клубі, дехто виглядав засмученим, бо це був не він.

Енді мріяла про свій перший день на розкопках, малювала собі карти та маршрути, вже бачила, як вона дістається до найдальших та найтаємніших куточків, де ще не ступала нога жодного шукача. Вона уявляла свій день у «Сходинках», обід на її честь, оплески, схвальні вигуки і… його чорні очі, що тепло дивляться на неї, і усмішка сяє, наче найяскравіша зірка, тільки для неї…

Раптом Андреа зрозуміла, що всі мовчать. Поглянувши довкола, дівчина побачила спрямовані на неї очі з усіх кутків їдальні. Її щоки відразу залилися яскравим рум’янцем, вона крутила головою, не розуміючи, що сталося. Раптом усі, як по команді, засміялися. І тут Грета вступилася за Енді:

-            Та годі вам! Ну замріялася дитина, чи ви такими не були! – вона глянула на Андреа, але побачивши нерозуміння у її очах, продовжила, звертаючись до неї, – ми раді, що Андреа тепер з нами і душею і тілом, тож раді вітати тебе у нашій дружній родині!

-            Дуже дякую, - спалахнувши, наче сонце, пробурмотіла Енді. – Я теж даже рада бути тут.

Знову почулися розмови і Андреа була рада, що про неї вже почали забувати. Але вона пам’ятала і ладна була крізь землю провалитися із сорому. Як же так вона могла замріятися? Вона звинувачувала себе у неуважності, хоча раніше за собою такого не помічала, а завжди була зібраною та уважною. Повернувшись думками до того моменту, на якому були перервані її мрії, вона знову зашарілася, згадавши про чорнявого хлопця із клубу. Зітхнувши, вона знялася з місця і пішла мити посуд та допомагати жінкам прибирати зі столів і наводити лад у їдальні.

Яскраво-червоне сонце потрохи клонилось до горизонту, вочевидь втомившись за день. Тіні збільшилися і скоро прийшов час повертатися до своїх кімнат після того, як усе було вимито, виметено і прибрано. Грета провела Енді до потрібної будівлі, звернувши у бік житла для сімейних пар – там на неї чекав чоловік. На прощання вони обійнялися наче давні знайомі.

У кімнаті вже зібралися сусідки Андреа. Звісно, що всі вони були старшими за неї, але вже не такі худі та бліді, як Енді. Анна, середнього зросту охайна жінка з довгим русявим волоссям, міцно обійняла дівчину, привітавши із вступом до збирачів. Ліна, що весь час широко посміхалася, жвава молода дівчина, що потрапила сюди два роки тому, була чорнявою, а її смаглява шкіра дуже контрастувала зі світлим покривалом ліжка, на якому вона сиділа. Ще одна сусідка по кімнаті була невеличкою на зріст тендітною дівчиною із високо забраним світлим волоссям, яке за день вибилось із зачіски і Марті доводилось весь час його заправляти назад. Марта з цікавістю слідкувала за сценою знайомства з новою сусідкою. Довге русяве волосся її було заплетене у тугу косу, що спускалася майже до талії. Енді була просто зачарована її рожевою приталеною сукнею, яка була незвичною для сірості, що панувала навколо. Колись Андреа обов’язково запитає Марту звідки вона взяла таку красу. Останньою Енді представилась жінка років двадцяти п’яти з каштановим волоссям та яскраво-карими очима, що стояла біля шафи весь час, поки дівчата знайомились.

Коли усі перезнайомилися з Андреа та розсілися по ліжках, вона трохи розповіла про клуб та церемонію, свій притулок, батьків і на цьому якось розмова стала згасати, відчувалася втома робочого дня, тому вирішено було залишити розмови до наступного разу і лягти спати.

Перший робочий день

Андреа відкрила очі з першими променями сонця. Це була звичка, вироблена роками проживання у притулку. Там за те, що дівчата підіймалися невчасно, нещадно карали, тому приходилося прилаштовуватися.

Сусідки по кімнаті ще тихо дихали, додивляючись останні захоплюючи сюжети ранішніх снів. Енді сьогодні спала без сновидінь. Давалося взнаки хвилювання від того, що це її перший день на розкопках, і вона дуже сподівалася, що після вчорашнього успішного дня на кухні її не залишать там же. І, хоча їй так це сподобалося, але вона, все ж-таки, збирач, і не хоче втратити нагоду знайти щось вагоме. Їй пригадалися її мрії, задля яких вона ладна була працювати від світанку до темряви.

Тихенько вийшовши з кімнати і причинивши двері, Андреа пішла до вбиральні, де привела себе до ладу: розчесала скуйовджене за ніч волосся, вмилася та, оглянувши себе у дзеркалі, що висіло над умивальником, залишилася задоволеною. До ранкових зборів залишилося ще достатньо часу, тож, повернувшись до кімнати і заправивши ліжко, дівчина вирішила прогулятися та подихати вранішньою свіжістю, яка ще хоч трохи затрималася у тіні дерев та за стінами будівель, даруючи прохолоду бажаючим, яких, до речі, виявилося мало. Усі ще спали і тиша огортала сонне містечко, потроху відступаючи та віддаючи правління новому дню, але Андреа побачила знайомий силует біля кухні.

Залетівши туди, Енді побачила Грету, яка вже розпалювала вогонь у печі.

-   Ох ти ж і рання пташка! – ласкаво глянувши на дівчинку промовила вона. – Що, не спиться?

-   Я так звикла. Ми завжди підіймалися зі сходом сонця, – Андреа потягнулася та позіхнула.

-   Ну, добре, якщо ти вже так, то допоможеш мені? – вона промовила це так, наче й не сподівалася на позитивну відповідь, продовжуючи поратися у кухні.

-   Так, що зробити? – Андреа була рада зайнятися чимось, бо довге очікування просто виводило її із себе, змушуючи нервувати.

Грета попросила принести відро води з колодязя, а потім дрова для печі. Вона робила все швидко, але механічно, задумавшись про те, що ніхто і ніколи не дізнається. Голова думала, а руки робили. Аж поки не прийшов час для ранкового зібрання, де повинні бути присутніми усі збирачі. Потихеньку сходилися і розсілися у їдальні, наперед вийшов Пітер. Обговорювали якісь місця, знахідки та будинки, але Андреа нічого не могла зрозуміти. Нарешті, розмова зайшла про сьогоднішній день. Як зрозуміла Енді, то робочі були поділені на групи, яким давалися різні завдання, серед них були й такі, хто чергував на кухні, топив баню, привозив дрова. Жінки, переважно, займалися городом та садом, а ще розводили деяку худобу, щоб забезпечити усіх їжею. Насправді власне збирачів було доволі небагато – декілька груп, от вони й цікавили Андреа більш за все. Вона сиділа і уважно слухала, чекаючи, коли ж назвуть її ім’я і зарахують до однієї з груп, щоб вона могла вийти на роботу. Час зустрічі минав, робота була розподілена, а Енді так і не почула того, на що так довго і з нетерпінням очікувала. Чергові по кухні встали і почали готувати все до сніданку. Пітер теж присів на своє місце, Андреа сиділа і не знала, що їй далі робити. Було так прикро, що про неї наче забули, що хотілося розплакатися і забитися до якогось куточку, але вона вирішила, що треба з цим щось робити, тому рішуче встала і через усю їдальню попрямувала до того місця, де сидів Пітер. Зітхнувши, вона запитала:

-   А як же я?

Бригадир підняв не неї очі, у яких на мить відобразилась така безкінечна втома, що Енді стало не по собі. Але вже було запізно відступати. Звісно, вона не знала, чим це закінчиться, але їй хотілося бути потрібною, виконувати якесь важливе доручення. Вона стояла, опустивши руки і відвівши очі, не знаючи, куди подітися, адже відчувала погляди усіх, хто сидів у їдальні, на собі.

-   А що ти? Ти допомагаєш Греті, якщо я не помиляюсь, – він відвернувся.

І тут Андреа не витримала, сльози покотилися з її очей, вона вилетіла кулею з їдальні і побігла не розбираючи дороги, минула в’їзд до табору і далі та й далі. Дорога повернула ліворуч. Енді все бігла й бігла, аж поки груди її не почало пекти вогнем, дихання збилося, повітря не вистачало… Нарешті, вона зупинилася біля великого рудуватого каменя, що лежав собі край дороги. Упавши біля нього, вона розридалася, гарячі сльози котилися градом, ридання розривали їй груди, але нічого не могла зробити. Вона відчувала, як усі мрії, розбиваючись об скелі життя, розлітаються по світу. І душа її плакала, омиваючись гіркими сльозами, і очі не бачили нічого навколо.

Скільки так просиділа біля того каменя вона не знала. Сонце гаряче припікало її шкіру, яка на очах темніла. Голова паморочилася і боліла від ридань, але потрібно було шукати прихистку від сонця, тож дівчина, насилу припинивши ридання, почала оглядати місцевість, де знаходилася. Нажаль, нічого доволі великого, що могло б слугувати захистом від сонця, вона не побачила. Навколо була лише попечена земля, де-не-де стирчали якість ріденькі кущики та пожовкла трава, що невпевнено пробивалася під палючим сонцем. Лише десь далеко виднілося щось схоже на будівлі. Вона вирішила, що потрібно дістатися табору, поки сонце не спекло її остаточно.

Важко піднявшись, Андреа знову впала, ноги не тримали, руки тремтіли, голова йшла обертом, тому вона вирішила ще трохи посидіти за каменем. Думки роїлися у голові, плуталися, змінюючи одна одну з неймовірною швидкістю, сльози знову наверталися на очі. Але, трохи подумавши, Енді вирішила, що плакати більше немає сенсу, бо то нічого не змінить і горю не допоможе. Вона ніколи не дозволяла собі плакати, була мужньою у найважчі часи, а тут раптом її як підмінили. Андреа сама не розуміла, що коїться з нею.

-   Треба вибиратися звідси, – промовила до себе дівчина і аж здригнулася від свого голосу – він був хриплий та не схожий на дівочий.

Спираючись на камінь лівою рукою, Андреа піднялася знову і, поставивши іншу руку так, щоб захиститися хоч трохи від сонця, повертала голову, вдивляючись у курну дорогу та пустку, що оточувала її. З кожною хвилиною ставало спектоніше і Енді розуміла, що, якщо терміново щось не вдіяти, то буде дуже і дуже погано. Торкнувшись незахищеної шкіри Андреа мимоволі зойкнула – та була гаряча і вже починала червоніти.

Тож, обравши напрямок, їй нічого не лишалося, як наполегливо йти до тієї точки, де, як здавалося, були розташовані будівлі і звідки, можливо, вона сюди добігла. Андреа намагалася рухатися швидко, підіймаючи руки над головою для захисту від сонця. Піт котився градом, волосся змокло, пил густим шаром осідав на тілі. Сонячне світло було занадто яскравим, а повітря таким гарячим, що Енді відчувала себе як у печі, де Грета пекла хліб. Згадавши про неї, Андреа зрозуміла, що утнула дурницю, вибігши невідомо куди й навіщо.

Час минав, дівчина йшла дорогою, роздивляючись сліди і шукаючи підказки, що допомогли б їй повернутися. Але, нажаль, вона не була надто обізнаною у цьому, тому навколо бачила лише суху землю і відчувала пісок на своїх губах.

-       Ще трохи, лише кілька метрів, будь ласочка, - дівчина промовляла це знову й знову, наче молитву давно забутим богам. – Я зможу, я більше так не буду, будь ласка!

Вона відчувала, що сили скоро залишать її, тому намагалася пришвидшити ходу наскільки це було можливо. Їй було недобре, дуже хотілося пити і відпочити у затінку. Нарешті, праворуч від дороги, Андреа побачила те, що важко було назвати будівлею зі зруйнованим дахом, відсутніми вікнами і дверима, а також без однієї стіни. Але тут можна було сховатися у тінь і перечекати поки сонце не зменшить свою яскравість, а тоді вже думати про зворотню дорогу до табору збирачів. Іти ставало все важче, здавалося, що вона йде по розпеченому вугіллю. Але, нарешті, прихисток! Притулившись до вцілілої стіни, Андреа сповзла на землю, де так і лишилася сидіти, впершись ліктями в коліна і підтримуючи голову.

Вона корила себе за таку імпульсивність. Тепер їй точно не дозволять бути у групі збирачів, бо там потрібні люди із залізними нервами, шаленою витривалістю і працездатністю, які не бояться темряви, замкнених просторів, решток і усього іншого, що вони можуть зустріти у колишніх будинках. Також вони повинні підкорюватись рішенням свого бригадира, бо від цього залежить їх життя і здоров’я. Тож тепер Андреа могла сказати, що взагалі не відповідала вимогам щодо роботи збирачем, отже сидіти їй в городі чи на кухні й пекти хліб та готувати до кінця свого життя.

-       І навіщо таке життя, - сумно запитала себе Енді. – Особливо тоді, коли сама його зіпсувала. І чого мені так не щастить. Спочатку не потрапила до клубу… Тепер ось це.

Думки про клуб нагадали їй про того загадкового юнака, за яким вона спостерігала кожного дня народження, який був таким несправжнім і справжнім водночас. Протягом цих днів відбулося стільки всього, що не було часу про це ні згадувати, ні мріяти. Це було дивним, навіть для Андреа, бо завжди вона відрізнялася мрійливістю. Дівчата, що жили разом з нею у притулку, так і не змогли зблизитися з нею, бо якісь далекі світи, у яких часто блукала Енді, захоплювали увагу дівчини. Це дивувало і дратувало водночас. Можливо, вони заздрили, що вона могла настільки заглибитися у себе, що не помічала багато з того, що відбувалося навколо, і це лише полегшувало її життя, це було способом її захисту, тією шкаралупою, до якої вона ховалася від того, що з нею відбувалося і що її оточувало.

Відчувши на собі сонячний промінь, Андреа відкрила очі, не відразу зрозумівши де вона і що тут робить. Здається, вона задрімала, втомлена своїми переживаннями, думками і дорогою, яку подолала. Відсунувшись у тінь і змінивши позу вона важко зітхнула. Залишилося ще кілька годин до того, як можна буде рушити у зворотньому напрямку. Їй було цікаво, чому ніхто не пішов за нею, не шукав, не намагався врятувати? Невже вона і справді нікому не потрібна і її втрата тільки полегшить життя інших? Голова нахилялася все нижче, очі закривалися і врешті-решт Енді заснула.

Вона відкрила очі, потягнулася і відчула, що сонце вже не палає, а лише освітлює і просто гріє.

-       Треба поспішати, - мовила дівчина. – А то ще темрява заскочить мене тут!

Андреа оглянула себе. Ті ділянки, що були незахищені одягом, почервоніли, де-не-де почали з’являтися пухирці і все шалено боліло від найменшого руху. Деякий час їй важко було навіть піднятися ще й від того, що довго сиділа нерухомо у незручному положенні. Вона намагалася трохи розім’яти ноги, масажуючи їх, але було так боляче, що їй довелося кинути це. Потроху вона повернулася убік далеких будівель і пошкандибала дорогою, важко ступаючи і облизуючи потріскані губи, змучені спрагою.

Час спливав, потроху наближалася ніч, і темрява захоплювала все більшу частину неба, переборюючи залишки світла і даруючи таку жадану прохолоду. Тіні подовжувалися, викликаючи дивні видіння і силуети, які неймовірно лякали дівчину. Але вона вперто йшла своїм шляхом, сподіваючись на те, що правильно визначила напрямок. Її кроки луною відбивалися від дороги і розносилися, здавалося, на кілометри від того місця, де вона знаходилася.

-       Ще трохи, лише кілька метрів, будь ласочка, - дівчина згадала свою молитву, повторюючи пошепки її знову. – Я зможу, я більше так не буду, будь ласка! Тільки б не заблукати, не збитися з дороги!

Але ось вона побачила вогні і силуети, які рухалися з ними і без них. Нарешті! Ще кілька десятків кроків і вона була у безпеці. Ці рятівні вогні дали надію на повернення до життя, але втома хотіла зламати волю Андреа, шепочучи про те, як добре залишитися тут, у холодочку. Їй було дуже спекотно попри те, що температура знизилася, і дуже хотілося пити, тож вона раз по разу облизувала пошерхлі губи сухим язиком і ледь переставляла ноги.

Її побачили охоронці, що стояли на варті. Підбігли і Енді впала на їхні руки, втративши свідомість. Покликали Соню, що була тут за лікаря і за медсестру одночасно. Вона наказала перенести дівчину до медпункту, де оглянула її та змастила попечену шкіру ліками, які робила з трав, що могла знайти сама. На лоб вона поклала холодний компрес і наказала принести води. Потроху Андреа приходила до тями, а відчувши прохолодну вологу біля рота, намагалася піднятися. Випивши води, їй стало трохи краще, але жар не спадав. Тож Софії довелося чергувати біля неї усю ніч, міняючи компреси, даючи їй воду та змащуючи попечену шкіру.

Андреа то занурювалася у неспокійний сон, то прокидалася, то починала говорити про щось з напівзакритими очима. Гарячка, начебто, трохи спала, але все ще тримала дівчину у своїх обіймах. Нарешті і Соня прилягла тут же, забувшись неспокійним сном на кілька годин.

Скай

Десь здалеку лунали голоси. Просинаючись, Енді ніяк не могла зрозуміти їх змісту, але чула, що вони сперечалися. Спочатку тихіше, але згодом перейшли на повну силу. Вона не бачила людей, яким вони належали, тож їй залишилося лише лежати і чекати, бо, намагаючись встати з ліжка, вона відчула нестерпний пекучий біль, що змусив її впасти на ліжко знову. Сонячне проміння намагалося пробитися крізь вікна, що були щільно завішені, лише в куточках залишилися невеликі шпаринки, куди і прослизали промінчики.

Раптом суперечка скінчилася і Андреа почула кроки. До кімнати увійшла русява жінка у світлій сукні і білому фартуху років сорока. Побачивши, що Енді прокинулася, вона ласкаво посміхнулася і промовила:

-          Наша спляча красуня прокинулася! Ну що, мандрівниця, наблукалася на волі?

Андреа відчула, як густий рум’янець заливає її гарячу шкіру і їй стало ще гірше. Вона схилила голову і тихо сказала:

-            Так. Мені соромно. Дуже. Я сама не знаю, що зі мною сталося, раніше я ніколи такого не робила. Вибачте, що підвела. Я більше так не буду. Я виправлюсь, от побачите!

-            Ти ж могла загинути! Там же і звірі, і сонце, і розбійники, і ще хто зна що! А якби ти не змогла повернутися? Де б ти шукала воду та їжу? І що ти собі думала! Пітер взагалі хотів тебе вигнати після такого, але поки що… Поки що одужуй, а там розберемося.

Андреа почала підійматися з ліжка. Усе тіло пекло настільки, що аж паморочилося в голові, але вона вперто продовжувала, поки Софія не зупинила її:

-          І що це ти робиш? Зовсім з глузду з’їхала? Хочеш без шкіри залишитися?

Енді опустила очі, поглянувши на руки. Пальці були замотані білою тканиною, а вище виднілася червона шкіра, вкрита пухирями. Жахливе видовище, яке змусило дівчину припинити свої дії. Але згодом вона сказала:

-          Мені потрібно поговорити з бригадиром, вибачитися.

-            Ще встигнеш. Нехай охолоне, а то ще відправить туди, де була цілий день, бо він надто розлючений для того, щоб адекватно сприймати ситуацію. Через кілька днів усе вляжеться, тоді й поговорите. А поки що відпочивай, а мені треба йти. Зайду пізніше, подивлюся, як у тебе справи.

Поправивши пов’язки, Соня квапливо вийшла з кімнати, залишивши Андреа наодинці зі своїми невеселими думками. Вона знову і знову поверталася до вчорашнього дня, переживаючи кожну його мить, відчуваючи кожен крок і рух, кожен промінь сонця на своїй шкірі. Круговерть спогадів вертівся перед її очима, змушуючи то відкривати, то закривати очі, щоб відігнати їх. Але вони продовжували свій шалений танок, наганяючи сум і розбиваючи їй серце. Вона досі не могла пробачити собі. І тепер чітко розуміла, що її доля висить на волосинці, яку може обірвати Пітер своїм рішенням вигнати її з поселення.

Дуже давно вона чула, що десь далеко живуть вигнанці. Ті, хто не хотів жити у системі, підкорюватись новим законам і владі, хто відкинув можливість існування з іншими у новому суспільстві. Вони втекли у небезпечні землі і там створили власний табір. Про цей табір їм розповідали у притулку, наче страшилку, щоб діти слухалися і корилися. Тепер вона точно знає, що туди відправляють тих, хто порушує закони нового світу, хто не хоче працювати. Шлях у це місце далекий та небезпечний, і долають його далеко не всі. Як там існують люди теж ніхто не знає, бо звідти ніхто ще не повертався. Тепер така ж доля чекає і на неї. Її відправлять туди і забудуть. Вона стане привидом, невидимкою і всі зроблять вигляд, що її не існувало, що ніхто її не знав…

Це так схвилювало Андреа, що очі самі собою наповнилися гіркими сльозами, які котилися по щоках, змушуючи її терпіти пекучий біль, що хвилями находив від змочених солоною водою щік, а серце стискалося в грудях від переживань за своє майбутнє.

Раптом вона відчула на собі погляд. Вона дивувалася, як часто з нею це відбувалося, таке дивне відчуття, його ні з чим не можна було сплутати.

Вона підняла очі і сльози миттю висохли. Перед нею стояв хлопець і дивився серйозними очима.

-       Вибач, не хотів тебе налякати, - промовив тихо він, але його голос пролунав наче грім серед ясного неба, настільки неочікуваним це було. – Я зайду пізніше, - він вже повернувся, щоб вийти, але Андреа зупинила його.

-       Нічого, не йди, - і сама здивувалася тому, як спокійно і впевнено прозвучали її слова. Тим більше, що при цьому вона роздивлялася його. Він був зовсім не схожим на того, якого вона бачила у клубі щороку. Доволі високий і міцний, його шкіра була засмаглою, але не червоною, світле волосся виглядало так, наче він тільки встав. Світлі очі виглядали наче колодязі, у які можна було пірнути.

Він повернувся і віддав Енді пляшку з водою, яку вона прийняла з вдячністю. Тим більше, Андреа знову зашарілась, бо зрозуміла, що він побачив, як вона уважно його вивчала, але вигляду не подав. Напившись, вона повернула йому її і подякувала.

-       Мене звати Андреа, можна просто Енді, - знову зашарівшись від своєї сміливості промовила дівчина. Вона ненавиділа себе за цю дурнувату звичку, яка видавала її сором’язливість і недосвідченість у спілкуванні.

Так як жили вони в притулку для дівчат, то з хлопцями зіштовхувалися лише зрідка. І ніхто їх не вчив, як діяти в таких ситуаціях. Та й взагалі їх ніхто не вчив спілкуванню. Головним було навчити працювати і мовчати. Нікому не потрібні балакучі робітники. Тому в їхньому притулку завжди було тихо і спілкувалися вони мало і то пошепки, щоб не почули та не покарали.

-       Скай, - коротко промовив він, присівши на стілець біля її ліжка. – Не заперечуєш?

-       Ні, що ти! Цікаве ім’я у тебе. Я дуже рада, що хоч хтось мене не ігнорує… - похнюпившись сказала Андреа.

-       Так, мати любить небо, - після невеличкої паузи він продовжив. - Буває. Але минеться, не переймайся. Краще розкажи, що ти там бачила, де була? – його очі світилися як дві зірки.

-       Якщо чесно, то дорогу туди зовсім не пам’ятаю. Я бігла, як навіжена, куди очі бачили, але розум не сприймав. Знаю тільки, що бігла, аж поки вистачило сил. А потім… там лише спека і все. Немає навіть де сховатися, - вона підняла замотані руки на знак підтвердження своїх слів. Він з розумінням захитав головою.

-       Веселим був твій перший робочий день! Але, я не розумію, як ти врятувалася?

-       Мабуть, пощастило, - Андреа знизала плечима. – Намагалася сховатися, знайшла прихисток від сонця і перечекала спеку. Не надто надійна будівля, з проваленим дахом та без однієї зі стін, наскільки я можу згадати. Потім пішла знову. Побачила вогні. А далі не пам’ятаю…

-       Ти втратила свідомість, - Продовжив її розповідь Скай. – Тебе побачили охоронці, викликали Софію, вона, до речі, моя мама. Ми перенесли тебе сюди, а вона чергувала біля тебе усю ніч…

-       Дякую, і тобі, і твоїй мамі, - промовила дівчина. – Мені прикро, дуже прикро, що я так вчинила. Мене, мабуть, тепер виженуть… - сльози забриніли в її очах, тому вона вдвернулася, щоб знову не розплакатися.

-       Зачекай із хвилюваннями, спочатку одужай, а потім видно буде. Пітер, він, звісно, гарячий, але може пересердиться та й пробачить. Він не злий, от побачиш, - хлопець намагався заспокоїти її, як міг. Вона захитала головою:

-       Добре, одужаю. Твоя мама просто чарівниця! Мені вже майже не боляче, - і вона намагалася посміхнутися, але спечена шкіра заважала, тому вийшло не дуже.

Скай посміхнувся у відповідь.

-       Так, вона така! Вона ще й не таке може!

Напруга між ними майже спала, Андреа було приємно і цікаво спілкуватися з хлопцем, та ще й таким гарним. Але вона не знала, про що говорити, тому виникла невелика пауза. Хлопець прийшов на допомогу.

-       Ти, мабуть, голодна? Я піду на кухню подивлюся чим там можна поласувати. Не сумуй, я миттю! – він вискочив з кімнати і тільки двері стукнули.

Андреа видихнула. Тепер вона навіть не настільки відчувала провину, бо інакше, хто знає, чи змогли б вони так близько познайомитися зі Скаєм.

Він повернувся швидко, як і обіцяв. У його руках була тарілка з тушеними овочами і шматок хліба. Андреа піднялася і сіла на ліжку, підперши подушкою спину, терплячи при цьому шалений біль, але не могла виказати цього, тому терпіла, стиснувши зуби і нагадуючи собі, що сама у всьому винна.

Тільки тепер вона зрозуміла, наскільки була голодною, адже добу нічого не їла! Скай попередив, щоб не поспішала з їжею, бо може знудити, тому вона намагалася жувати не так швидко, як їй того хотілося. Але ще теплий хліб мав настільки чарівний аромат, що вона ладна була, мабуть, вбити за цей шматок. Останнім шматочком вона витерла тарілку і повернула її хлопцю.

-       Дуже смачно, дякую! А ти сам хоч поїв, що так швидко повернувся? – у її голосі з’явилися стурбовані нотки. Вона згадала свою маму, яка так само говорила із нею.

-       Ні, я не хочу. – Скай посміхнувся. – Тарілку потім віднесу.

-       Ні! Іди зараз поїж, заразом і віднесеш, а то без сніданку залишишся! – Андреа справді турбувалася, щоб через неї він не залишився без сніданку, бо йому ж, мабуть, ще цілий день працювати. До речі, це треба було ще з’ясувати.

Нарешті, після кількох хвилин умовляння і погроз, він-таки погодився залишити Андреа лише за тієї умови, що вона закриє очі і спробує поспати, щоб відновити сили. І пообіцяв повернутися так швидко, як тільки зможе.

-       А на роботу тобі сьогодні не треба? – вирвалося у Енді.

-       Ні, я офіційно допомагаю матері тебе лікувати, - і, підморгнувши їй, вийшов, причинивши двері.

            Андреа спустилася з подушки і, скривившись від болю, вляглася зручніше та закрила очі. Вона відчувала легку втому, бо була ще слаба, але і велике задоволення від приємної розмови. На задній план відступили усі пригоди і хвилювання вчорашнього дня, заміщуючи на нові емоції. Думки крутилися, металися, перескакуючи з одного на інше, але, врешті-решт, сон накрив її тихою ковдрою спокою.

            Енді відкрила очі і аж здригнулася від несподіванки, побачивши, як над нею схилилася Софія.

-       Вибач, не хотіла тебе будити, а тим більше, лякати. Просто перевіряю, чи спав жар. Як ти себе почуваєш?

-       Вже краще, дякую. Я казала Скаю, що ви просто чарівниця! Дякую за те, що лікуєте мене.

-       Така робота, та й мені це подобається, крім того. Моя мати навчала мене ще з малечку, як-от я зараз намагаюся навчити Ская. Але він зовсім не такий. Він природжений збирач, як його батько… Усе рветься кудись, не сидиться йому на місці. От і зараз, хто його знає, куди подівся. Давно він пішов? – на її обличчі з’явилися ледь помітні зморшки, але це було швидше від зосередженості, проте на свій вік вона виглядала доволі гарно.

-       А котра зараз година? – запитала Андреа. – Він приніс мені сніданок і, як я зрозуміла, сам не снідав, то я відправила його і майже відразу заснула.

-       От що за людина! – з незадоволенням промовила Соня. – Вже скоро обід, а він хто зна де, а просила ж приглянути за тобою.

Трохи захекавшись, до кімнати влетів Скай. Побачивши маму, відразу зніяковів, а бісики у його очах, що на мить блиснули, тут же заховались десь у глиб його бездонних очей.

-       І де тебе носить? – строго спитала Софія, поставивши руки в боки і всім своїм виглядом показуючи своє обурення.

-       Ніде. Я тут, поруч… Грета просила трохи допомогти…  Я не міг відмовити, - глянувши на Андреа, він одразу перевів погляд на матір, перевіряючи, чи повірила вона його словам.

Енді стало ніяково, що через неї йому довелося працювати на кухні, і тепер його сварила мати, теж через неї.

-       Вибачте, - тихо промовила вона, намагаючись захистити хлопця, - це моя провина. Я тут, це моя робота, а я її не виконую. Коли я зможу йти?

Софія трохи заспокоїлася і, вже ласкавіше глянувши на сина, відповіла:

-       Я зрозуміла, добре, синку, вибач. Просто ти завжди шукаєш пригод. Дивись, аби вони тебе не знайшли! – і кинувши погляд на Андреа, додала:

-       А тобі ще кілька днів тут треба побути, поки опіки не зійдуть. На вулицю ніяк не можна, бо й шкіра злізе. Ти ж бачила, що робить це кляте сонце з нами. Тепер чекай, поки загоїться. Я на ніч тебе ще помажу.

Вона знов поклала холодний компрес на лоба Андреа, наказавши синові змінювати його кожні десять хвилин, і пішла у справах, залишивши молодь наодинці.

-       Дякую, що захистила мене, - відразу промовив хлопець. – Моя мати буває жорстокою не дуже часто, проте я теж не подарунок, він посміхнувся. – Але сьогодні я і справді допомагав на кухні: витягнув з колодязя води та приніс дрова для печі.

-       А я сказала правду, бо позавчора я це робила. А втекла тому, що хотіла працювати зі збирачами і образилася, коли Пітер залишив мене на тому ж місці. Я просто так сподівалася… Я ж вмію. Ми працювали, ходили з іншими.  Навіть дещо цікаве знаходила, і у мене були власні «скарби».

Енді розповіла йому, про речі, якими володіла у притулку, звідки вони взялися, як вона їх ховала і переживала, щоб ніхто не вкрав ці шматочки загубленої цивілізації. Вона не сподівалася, що Скай зрозуміє її, але, останнім часом, у неї з’явилася потреба розповісти усе це, не тримати в собі. Вона розуміла, що і так занадто довго вона мовчала, не маючи змоги поділитися з ким-небудь, боючись бути осміяною. Хлопець уважно слухав, задаючи уточнюючі запитання в ході її розповіді. Було видно, як цікавить його світ, що лежить за межами табору збирачів, і яка жадоба знань горить у його очах.

Так непомітно минув час і вже треба було йти на обід. Вони домовилися, що він поїсть сам, а потім принесе їжу Андреа, а вона поки полежить, почекає на нього. Прощаючись, вони почувалися давніми друзями, наче знали один одного усе своє життя.

Енді проводжала його посмішкою, а він поспішав, як міг, щоб швидше повернутися, адже вони обидва відчували якусь спорідненість, відчуття єдності. Дивовижно, що можна так зблизитися усього за кілька годин. Але Андреа була щаслива від того і в той же час сумувала, що через кілька днів їй доведеться залишити його, можливо, назавжди.

Трохи згодом повернувся Скай. У його руках парувала тарілка супу, а з кишені він витяг шматок хліба. Гарячого не дуже хотілося, бо було і так доволі спекотно, тож Андреа залишила суп трохи охолонути. Тим часом вони продовжили розмову. Хлопця цікавило життя Андреа до того, як вона потрапила сюди.

-       Я жила з батьками у невеличкому будиночку. Тато працював у копальнях. Шкода, але я його вже майже не пам’ятаю, - розпочала свою розповідь Андреа. – Він помер і мама залишилась сама. Тяжко працювала, щоб нас прогодувати. Було важко. Їжі мало, – сльози забриніли в очах дівчини від спогадів, що роз’ятрили її душу, але, трохи згодом, вона продовжила, - і мама захворіла. Щороку ми ходили до клубу на мій День народження, щоб постояти біля вікна. Там такі чудові меблі, і стіни, і усі одягнені у такий яскравий одяг… Знаєш, мені так шкода, що наша пам’ять не вічна… Скоро мамин образ зовсім зітреться із неї.

Андреа замовкла, зігнувшись під вагою спогадів і роздумів. Вони просто сиділи і мовчали. І це здавалося зовсім не дивним, їм обом було комфортно, бо, мабуть, було про що згадати, потужити, помислити.

Трохи згодом вони продовжили розмову, сміялися та знову мовчали. Коли раптом відкрилися двері і до кімнати зайшла Грета.

-       Як ти тут, рибонько? – вона підійшла ближче і легенько торкнулася губами голови Андреа. – Жару ніби вже немає. Як почуваєшся?

-       Грето! Рада Вас бачити! Дякую, мені вже краще! Завдяки Софії, Скаю і Вам, звісно!

-       А мені за що? От сказала. Я ж  тільки-но зайшла, - дивувалася Грета.

-       За смачненьку їжу! Так-так, мені Скай приносив, он-де тарілка стоїть після обіду, ще не встиг повернути.

Грета посміхнулася.

-       Добре, що з тобою все гаразд, а ще краще, що ти собі друга знайшла! Ти, звісно, таке утнула, що всіх на вуха поставила, але бач воно як… Доля, мабуть, - вона підморгнула їм обом. – Ну, добре, мені треба бігти, бо хто ж вам вечерю готуватиме? А ти одужуй!

-       Обов’язково! – Андреа помахала рукою.

Пізніше знову заходила Софія, клопоталася біля дівчини, дивилася на стан шкіри, змінила пов’язки на руках і компрес на лобі вже був не потрібен. Поки була тут, то відіслала Ская по щось для інших хворих. Потім попрощалася і пішла у справах, залишаючи Енді наодинці з думками та в очікуванні свого нового друга.

     Десь за годину хлопець повернувся і вони продовжили теревенити. Він був хорошим оповідачем. А ще знав безліч цікавих історій про знахідки, розкопки, місця, де вони проходили, бо горів бажанням бути частиною цього заняття. Тому їм обом було цікаво спілкуватися на цю тему.

Енді, навіть, інколи забувала про біль, який їй приходилося терпіти, а ще шкіра починала чухатися. Це все не абияк пригнічувало дівчину. Але така приємна компанія дуже допомагала і час летів непомітно.

Аж ось вже потрібно було йти за вечерею, і вони повторили весь ритуал. Коли Скай зайшов з тарілкою до кімнати, він театрально промовив:

-       А вгадай-но, що у нас на вечерю?

І таким же тоном Андреа відповіла:

-       Тушені овочі, сер!

Вони розреготілися, викликавши неабияке здивування Софії, яка цим часом увійшла до кімнати. І Скай, і Енді ледь не давилися сміхом, поки Соня щось чаклувала над дівчиною, і тільки-но вона вийшла, як вони пирснули зі сміху.

Цей день дуже їх зблизив, вони спілкувалися так, ніби знали одне одного все своє життя, тим більше, що він був лише на рік старшим за неї. Андреа була щасливою, мабуть, вперше після довгих років страждань і замкненості. Але саме він змусив її розкритися і насолоджуватися життям настільки, наскільки можливо у цьому світі на даний момент.

Прийшов час лягати спати. Скай хотів залишитися чергувати біля ліжка Енді, але Софія вигнала його спати, сказавши, що сьогодні чергування вже не потрібне.

-       Де ж ти вчора був? От вчора було потрібно, - зауважила вона. – А сьогодні бігом спати! Завтра побачитесь! Якщо я, звісно, дозволю, – і широко посміхнулася їм. Їй теж було радісно від того, що Скай знайшов собі подругу, адже, після смерті батька кілька років тому, він був сам не свій. Ходив, наче сновида, не розуміючи що і де, мало їв, весь час хотів утекти… Софії важко було приглядати за ним, бо хворі часто забирали усю її увагу, та ще й приходилося іноді виходити з групою збирачів, щоб знайти необхідні для ліків трави. Скай був дуже близьким із батьком, той був його героєм, ідеалом, на який він весь час рівнявся і на якого був дуже схожим і зовні, і за вдачею.

Їх всі дуже жаліли, коли Алекс, батько Ская і її чоловік, загинув. Вони тоді були з групою на півночі, знайшли нове місце, зруйновані склади чи щось таке. Але будівля була надто ненадійною, дах завалився і йому перебило хребет, коли він витягав одного із команди з-під завалу, а на нього впала арматура. Тоді постраждало троє разом з ним. Але він один не вижив.

Вранці Скай залетів до кімнати, де лежала Андреа, з першими променями сонця. Тихенько відкривши двері, він намагався непомітно прослизнути у кімнату, але тут на нього чекав сюрприз: дівчина вже не спала і з широкою посмішкою спостерігала за тим, як він крадеться. А потім налякала його, голосно сказавши «Привіт!» так, що він аж підскочив від несподіванки, і тоді вони розсміялися. Це був дуже гарний початок дня.

І цей день пройшов так само цікаво і швидко. Скай бігав по їжу до їдальні, а потім відносив посуд. Андреа іноді дозволяла йому з’їсти щось із своєї тарілки, а іноді тільки дражнила, а потім вони сміялися. Інколи на них нападала мрійливість і задумливість, і кожен з них у цей час сидів і думав про своє. У такі хвилини Андреа відчувала турботу про своє майбутнє і думка про те, що буде, як вона одужає, дуже хвилювала її. Чи виженуть її з табору, і чи зможуть вони продовжувати спілкування зі Скаєм, вона не знала. Поки що і не хотіла знати, бо їй було добре поруч з ним і цього поки що досить.

Раптом, в її голові промайнула думка про того хлопця, що вона щороку бачила у вікні клубу. Мимоволі вона почала зрівнювати його з тим, хто зараз знаходився поруч, роздивляючись Ская, поки він не бачив. Вони були зовсім різні, нема чого й думати. Той, чорнявий, був лише як тінь від справжнього життя, бо вона не знала його. Він був лише надією, якоюсь фантазією. Проте Скай був справжнім і він був тут, поруч із нею.

Повернувшись із думок до реальності, Андреа помітила, що він також роздивляється її. Вона посміхнулася і він відповів посмішкою також.

День продовжувався. Знову заходила Софія і сказала, що Андреа скоро одужає. Потім забігала Грета і клопоталася, що немає кому допомогти. Тому Енді відправила Ская на допомогу.

Поки вона чекала на Ская, то закрила очі і думала, згадувала, аналізувала аж поки сон не зморив її. Вона у своєму житті ніколи не спала стільки і це було великим щастям для неї.

Розплющивши очі, вона побачила хлопця з тарілкою їжі. Вже був час вечері. Їй шкода було, що день швидко минає, що так мало у неї часу, який вона може провести приємно.

Ранком повинна була прийти Соня і прийняти рішення – може Андреа вже повертатися до роботи чи ні. Її ліки і справді були дуже ефективними, а, може, це просто молодість давалася взнаки і все швидко загоїлося.

Тож ввечері Скай у неї залишився трохи довше. Тим більше, що вона ввечері виспалася і зараз їй взагалі не хотілося спати. Вони знову розмовляли і сміялися, розказуючи історії і мрії, ділилися таємницями, аж поки йому не довелося піти, сказавши «добраніч» і махаючи рукою.

Покарання

Наступного ранку Андреа прокинулася не в гуморі. Сьогодні вирішуватиметься її доля. Згодом прийшла Софія і після того, як зняла пов’язки і обробила її руки, сказала, що на неї чекає Пітер. Ось так. Без посмішки, серйозно. До речі, ще й без сніданку. Тож довелося швиденько привести себе до ладу і поспішити на зустріч долі у ролі бригадира.

У животі починалося тихе невдоволене бурчання, прийшлося його заспокоїти водою. Затягувати час не було сенсу, тож Андреа, не дочекавшись Ская і їжі, відправилася до бригадира, нахиливши голову від важких думок, що її наповнювали.

Пітер сидів у їдальні за одним із дальніх столів. Чомусь тут було традицією усі справи вирішувати саме у цьому місці. Можливо тому, що тут завжди так приємно пахло свіжим хлібом, а може тому, що тут було багато місця. Вона не бачила виразу його обличчя, коли увійшла, бо він сів спиною до входу.

Вона підійшла ближче і тихо запитала, намагаючись не видати свого хвилювання і побоювань щодо покарання:

-          Викликали?

Він підняв очі на неї, і від того погляду у Андреа аж затремтіли коліна – таким він був важким та неприязним.

-       Так. Сідай, - він махнув на стілець, що стояв навпроти нього. – Знаєш, чого тут? – сказав, як відрізав.

Андреа опустила очі.

-       Так, вибачте. Я не знаю, що на мене найшло. Такого ніколи не було раніше, чесно, я більше так не буду.

Пітер зітхнув і продовжив:

-       Та вже сподіваюся! Такого клопоту давно мені ніхто не завдавав. І що ж ти оце собі думала? Куди бігла? Втекти хотіла? – він невесело посміхнувся. – Куди, цікаво?

Шлунок Андреа продовжував свою ранкову пісню. Від цього їй було некомфортно і вона намагалася надавити на нього так, щоб він замовк. Цей рух привернув увагу бригадира.

-       Не снідала ще?

-       Ні… не встигла, Андреа відчувала себе винною, при чому настільки, ніби усі негаразди уього світу відбувалися через неї. Її очі сльозилися, щоки палали і вона не могла дивитися на Пітера. Він же сидів, замислившись, навпроти. Час минав, вони мовчали. Енді розуміла, що зараз не час говорити, щось доводити, пояснювати. Вона все сказала своїм вчинком. Тепер йому треба прийняти рішення. Те, на що вона заслуговувала, було надто серйозним рішенням, прийняти яке він, вочевидь, був не готовий. Тому вони продовжували сидіти мовчки один навпроти одного і ніхто не порушував цієї тимчасової тиші.

Але раптом Пітер встав, аж стілець від цього руху ледь не перекинувся, проте він встиг його вхопити за спинку. Від несподіванки Андреа підскочила, таким різким і неприємним був той звук, що, наче ніж по серцю, різав її слух і її саму по-живому. От і все. Час роздумів вийшов. Тепер черга розплати.

Вона мовчки заплакала, подумки прощаючись з цим місцем, з Гретою і її смачним запашним хлібом, зі Скаєм, що став таким близьким і рідним за ці дні… Сльози котилися по щоках, залишаючи мокрі доріжки, також тихо, як було у цей час у їдальні.

Після невеликої паузи бригадир промовив, трохи розтягуючи слова, ніби вагаючись у їх правильності:

-   Значить так… Ти знаєш, за те, що ти зробила, я маю тебе покарати. Ти піддала небезпеці своє життя, ослухалася мого наказу на призначення, пропустила кілька робочих днів… Тепер не може бути й мови про те, щоб узяти тебе на розкопки. Тож ти тепер приписана до групи, яка відповідає за тварин у нашому поселенні. Йди до Марка, він тобі все покаже…

Пітер відвернувся. Андреа стояла, не вірячи своїм вухам. Вона залишається! Її не виженуть! Але тут же її серце наче у прірву бездонну і темну впало, пропускаючи удар… Вона не зможе працювати збирачем… Її мріям не збутися ніколи. А як же клуб, гарні жінки і чоловіки, чудові сукні і туфлі, про які розповідала мама і яких у неї не було ніколи… А той хлопець, невже вона так і не зможе з ним познайомитися? Сльози, гарячі сльози, мовчки продовжили свій рух по обличчю, поновлюючи нерівні мокрі доріжки. Вона знала, що тепер не має бути настільки емоційною, не можна показувати свої душевні муки, тому прошепотіла «дякую» і вийшла з їдальні.

До сніданку було ще трохи часу, а від переживань у неї знову шлунок давав про себе знати голосним урчанням. Проте, покарання є покарання. Андреа мала скоритися і робити те, що наказав Пітер, щоб її наступного разу не вигнали. Але у ній ще жевріла надія на те, що колись її вибачать і переведуть до збирачів, вона маленьким черв’ячком засіла  у найдальшому куточку душі дівчинки.

Звісивши голову і ледь перебираючи ногами Енді допленталася до господарських будівель, дорогою кілька разів питала, де знайти Марка. Аж ось вона відчула різких запах, характерний для місць, де тримали худобу, почула крики тварин і зрозуміла, що вона на місці. Оглядаючи очима двір, шукала кого-небудь, у кого запитати про Марка знову.

Назустріч їй ішла жінка з відром у брудному фартуху поверх такого ж брудного одягу і високих чоботях. Енді аж моторошно стало, коли вона уявила себе такою. Серце стиснулося від болю і жалю до себе. Але робити було нічого, вона пішла до сараю, де мав знаходитися той, кого Андреа ніяк не могла знайти.

Увійшовши туди і зупинившись, вона потерла руками очі, бо не могла розгледіти нічого після вулиці. Вона побачила його трохи згодом, коли очі звикли до темряви після яскравого сонця. Він відірвався від роботи, коли побачив, що хтось увійшов до сараю. Це був міцний чоловік із сідою головою, сильними руками і очима, що пропалювали тебе наскрізь.

-   Слухаю, - сухо і голосно мовив чоловік.

-   Доброго ранку. Я Андреа, мене Пітер прислав – знову вона почувалася зніяковілою. Так було завжди під час знайомства з людьми. Можливо, справа була у звичці, а, може, це була просто відсутність досвіду. Раніше їй не доводилося так часто знайомитися з людьми. Хіба що привозили якусь новеньку до притулку чи нова вихователька з’являлася.

-   Так, так, - чоловік підійшов, витираючи руки об ганчірку, що висіла на поясі, - Я Марк, керую фермою. Радий вітати помічницю! – тепер на його обличчі засяяла привітна посмішка і Андреа мусила змінити свою думку про нього як про сурову і жорстку людину, як їй здалося на перший погляд. Хоча висновки робити було рано.

-   Пішли, я тебе все покажу і розкажу! – кинувши ганчірку на купу соломи, він вийшов, а дівчина слухняно слідувала за ним, уважно слухаючи, запам’ятовуючи та роздивляючись місце, де вона мала тепер працювати.

Вони ходили від однієї будівлі до іншої, а Марк невтомно розповідав про курей, свиней та кіз, звідки вони у них взялися і як їх годувати, доглядати. Андреа намагалася сприймати усю цю інформацію, проте вистачило її уваги ненадовго. На порожній шлунок щось робити важко, а Андреа була ще слабка, тому, відчувши, як хвиля слабкості хоче поглинути її, вона просто притулилася до огорожі. Марк, побачивши це, був вельми стурбований. Він допоміг Енді потихеньку дійти до їдальні, посадив на стілець і приніс тарілку зі сніданком.

Після цього їй стало краще, але покликали Софію, щоб вона могла оглянути дівчину. Тут же вітром примчав Скай. Його обличчя мало такий стурбований вигляд, що Енді відвела погляд.

Після сніданку Соня забрала Ская, бо їй потрібна була допомога, тож вони з Андреа прощалися лише довгими поглядами, не маючи змоги поговорити.

Марк і Енді продовжили розпочату до сніданку екскурсію. Він намагався прикрасити негативне враження від усього того, що їх оточувало, своїми жартами, цікавими оповідками із життя тварин і людей, що за ними доглядають. Час плинув непомітно. Андреа навіть почало подобатися це спілкування з дивовижною частиною природи, яка для неї раніше була невідома. Вона ніколи не бачила ані курей, ані свиней, ані кіз у житті, тільки у дитинстві їй мама розповідала про них та у притулку показували їх зображення.

Раптом щось штовхнуло Андреа ззаду у ноги. Вона, трохи злякавшись, обернулась і побачила маленьке біле козенятко, що стояло і дивилося на неї своїми великими темними очима, нюхаючи її маленьким рожевим носиком і помахуючи хвостиком, наче собача.

-   Знайомся, це Сніжок. Він дуже товариський, полюбляє спілкуватися і весь час бігає по двору, у сарай не заженеш! – на обличчі Марка розцвіла щира посмішка, яка показувала, як він любить свою роботу і все, що його оточує.

Андреа присіла і козеня вирішило скористуватися цим для ближчого знайомства. Підійшовши ближче він намагався боднути дівчину, а вона відсторонилася від несподіванки, не змогла втримати рівновагу і впала на землю, сміючись. Козеня радісно стрибало навколо неї, а вона лежала і риготіла не в силах заспокоїтися.

-   Ох ти ж і бешкетник, Сніжок! – промовив Марк, допомагаючи Енді піднятися. – Ось він і визначив, чим ти будеш займатися. Пощастило тобі, дівчино! Він обрав тебе, хоча я планував відправити тебе чистити за свинями.

Андреа благально подивилася на нього, він аж розсміявся:

-   Хе, та не переживай так! Будеш кізочок наших годувати, водичку носитимеш, іноді з усіма і за кормом відправлятиму. На півночі біля річки є одне місце, де трава височенька. Там ми її косимо, сушимо і тут заготовляємо, щоб запаси були, раптом що.

Вони йшли до сараю з козами, а Сніжок стрибав і бігав поруч, заважаючи їм, як тільки міг, аж доки чоловік не гримнув на нього:

-   А-ну не пустуй, чуєш!

Андреа дуже подобалося це маленьке жваве диво, що носилося довкола, загрожуючи потрапити під ноги. Вона час від часу нахилялася, коли козеня підбігало ближче, і чухала його маленьку голівку і м’які вушка. Воно тріпало головою і тікало, щоб повернутися знову. Марк дивився на цей тандем і посміхався, бо розумів, що правильно обрав заняття для дівчини.

А ще він познайомив Енді з Ліною, дівчиною років дев’ятнадцяти, що доглядала кіз, яких було шестеро. Саме вона і буде навчати Андреа всьому, що знає сама. Ліна відразу сподобалася Андреа: весела та жвава, вона стрімко рухалася від одного місця до іншого і її довге руде волосся яскравим шлейфом летіло за нею, вибиваючись з-під хустини, куди дівчина намагалася його прибрати, щоб не забруднювалося та не заважало працювати.

Працювати було приємно і весело у такій компанії, тому час до обіду пройшов швидко і Андреа не відчувала, що втомилася, хоча вони носили козам воду, ходили на город по буряки, потім їх терли, годували кіз, прибирали за ними. Весь час вони розмовляли то про одне, то про інше, і Андреа. Навіть, на якийсь час забула про усі свої негаразди, розбиті мрії, Ская і того хлопця з клубу, батьків, притулок і свою пригоду… Усе відступило на задній план від нових емоцій і вражень. І це маленьке козеня, яке слідувало за нею, куди б вона не пішла, душе тішило її, підіймаючи настрій. Тож вона була щаслива від того, що все так вдало склалося.

Звісно, вона вирішила зачекати поки що з реалізацією своїх бажань і подивитись, що з цього вийде. Вона вмовляла себе, що відклала це на певний час, а потім знайде можливість і зробить своє життя таким, про яке завжди мріяла.

Вони працювали, час минав і настав час обіду. Разом з Ліною вони помили руки, перевдяглися і приєдналися до інших робітників за обідом, ледь позбувшись Сніжка, для чого довелося приманити його їжею до годівниці. Очима вона шукала в їдальні Ская, але не могла знайти, і засумувала, адже їй хотілося побачити його, поділитися враженнями, але він, мабуть, образився чи мати кудись знову його відправила.

До неї підійшла Грета. Весь її вигляд показував, що вона турбується про долю дівчини.

-   Як ти, люба? Де і що тепер робиш?

-   Ой, Грето, я тепер кіз доглядаю. Там таке диво є – Сніжком зветься, козенятко маленьке, усюди бігає за нами, таке чудове, правда, Ліно? – Ліна, прожовуючи, погодилася.

-   Ну от і добре. Я за тебе рада, що все вирішилося. Ти їж, їж, а то захолоне. Ще побачимось!

-   Бувай!

Після обіду дівчата пішли на город збирати овочі для того, щоб вистачило козам на кілька днів. Перед вечерею знову нагодували своїх підопічних і перевели із загороди до сараю, закрили і могли трішки часу витратити на себе. Ліна пішла до кімнати полежати. Андреа ж побігла шукати Ская.

Вона прибігла, важко дихаючи, до Грети, перелякавши бідолашну жінку.

-   Що сталося, дитино?

-   Нічого, просто хочу знайти Ская, ти не бачила його?

-   Приходив перед обідом, а потім пішов, - Грета гукнула свою помічницю, щоб та підмінила її, поки вона поговорить з Андреа.

-   А ти у Софії питала?

-   Ні, ще не дійшла туди. Вона у себе?

-       Побіжи, глянь, сонце, не скажу точно, ти ж бачиш, я на цій кухні майже цілий день стирчу!

Енді подякувала і побігла до Соні. Та сказала, що вони розминулися, бо її син нещодавно вийшов і вона не знає точно, куди пішов, бо вона його відпустила.

У розпачі Андреа забула навіть попрощатися, вискочила надвір і побігла до себе у кімнату, щоб перевдягтися. Весь час в голові у неї крутилася думка, що він уникає її. Може вважає, що вони надто зблизились? Енді почувалася збентеженою і засмученою, і різні можливі причини не давали їй спокою.

На вечерю Скай прийшов із запізненням і сів у іншому куті, тож помахати йому не було можливості. Тому вона твердо вирішила завтра працювати швидше і крадькома знову пошукати його.

За межами

Вранці Андреа прокинулася, як зазвичай, зі сходом сонця. Воно розбудило її своїми першими промінчиками, які крадькома пробралися крізь завішені вікна і лоскотали її своїм теплом. Вона відкрила очі, потягнулася, обережно взяла свої речі і тихенько вийшла з кімнати, щоб не розбудити інших. Тим більше, що їй і так треба було встати раніше, бо звірі не чекатимуть, їх треба вчасно напоїти і нагодувати, а ще й перевести до загону, де вони зможуть погуляти, поки сонце не стало занадто палючим.

А ще й Ліна вчора обіцяла навчити її, як доїти козу, і це було зовсім неймовірним, бо той світ, у якому вони жили, навряд чи може вихвалятися великою кількістю свійських тварин, тому вона їх ніколи раніше не бачилау житті, тільки на малюнках.

Але як же збори? Андреа згадала, що день повинен обов’язково починатися з них, так  казав Пітер колись. Про це їй обов’язково потрібно буде запитати у Марка чи Ліни.

Після вмивання Андреа почувалася свіжою і готовою до роботи. Вона швидко йшла, наспівуючи давню мелодію, що чула від мами, коли була ще зовсім маленькою. Було дивним те, що вона досі пам’ятала її, хоча пройшло стільки років, проте мелодія назавжди закарбувалася у її пам’яті, тож Енді час від часу згадувала про неї.

На вулиці було не спекотно о такій порі, а легенький вітерець приносив насолоду. Поселення ще спало, лише де-не-де чулися якісь звуки чи голоси. Аж ось Андреа побачила свою наставницю, що також поспішала до ферми.

-       Привіт, Ліно! – вона посміхнулася і помахала рукою.

-       Привіт! Чудовий сьогодні день, Енді, чи не так? – вона підняла очі до неба, роздивляючись хмарки. – Мабуть, матимемо багато роботи.

-       Чому ти так думаєш? Ви з Марком щось планували на сьогодні? – Андреа не могла зрозуміти, пропустила вона ранкові збори чи ні, і звідки Ліна знала про роботу, якщо сонце щойно зійшло.

-       Ні, не планували. Просто в такі дні нас зазвичай відправляють по траву, поки спеки немає, найчастіше із самого ранку. Не тільки ж овочі нашим кізонькам їсти!

-       Ліно, а я хотіла запитати про ранкові збори. Як ми туди підемо, якщо потрібно кудись їхати? Адже вони для всіх? – Андреа хотіла з’ясувати це раз і назавжди, щоб потім не сумніватися і чітко знати, що і коли робити.

Ліна трохи подумала, а потім відповіла:

-       Розумієш, робота на фермі відрізняється від роботи збирача, і від роботи кухарів, і від тих, хто городи садить, і в садах хто працює… На збори не завжди ходять усі. Ті, хто маєт і так роботу, туди не ходить. А у нас тут і так її хоч греблю гати! Збирачі ходять на збори, бо їм треба знати, якй наступну ділянку розкопувати будуть, коли їдуть, на скільки і що шукатимуть. Кухарі теж ходять, бо їм тоді кажуть, скільки їжі кому з собою дати, а на скільки обід готувати. От так і живемо. Сподіваюся, тепер тобі все зрозуміло з цими зборами?

-       Так, дякую, що пояснила. А  то раптом ще пропустила б. Мені Пітер би голову скрутив і сказав би, що так і було. Я тепер повинна стати ідеальною, ти ж знаєш, - з посмішкою додала Андреа. – Бо це все може погано скінчитися… - закінчила вона вже серйозно.

Ліна трохи заспокоїла Енді. Але їй було чого перейматися. Останні дні були надто сповненими емоціями, щоб адекватно на це реагувати.

Тим часом вони зустріли Марка, який весело помахав їм рукою, а, коли підішли ближче, то сказав, що зараз їм треба повернутися на кухню, поснідати, взяти з собою води, трохи їжі, і повернутися сюди, бо вони повинні скоро виїжджати, як і сказала Ліна.

Тим часом підходили інші, отримували розпорядження і знову розходилися займатися своїми справами.

Андреа і Ліна залетіли до кухні, наче вихор. Греті ледь не довелося їх поливати холодною водою, щоб охолодити.

-       Тихіше, тихіше, ще усюди встигнете, - примовляла вона, насипаючи дівчатам сніданок.

Поки вони мовчки їли тушені овочі, Андреа пригадала той момент, коли вони разом зі Скаєм сміялися над фразою «Тушені овочі, сер!» Вона шкодувала, що так і не поговорила з ним, нічого не пояснила, не розказала. Їй не вистачало його пронизливого погляду, цікавих історій і веселого сміху, що тоді луною розносився по кімнаті, і навіть налякав його маму. Їй було сумно від того, що вони більше не спілкуються. Проте вона нагадала собі, що повинна пошукати його і поговорити. Їй не хотілося переривати їхнє спілкування, бо вона була рада йому.

Після сніданку вони повернулися до Марка, прихопивши по пляшці води, окрайцю хліба і капелюхи. Він чекав на них біля візка. Старенька худорлява конячка повільно щось пережовувала та періодично фиркала від нетерпіння розім’яти ноги. Прийшли ще двоє чоловіків і, коли все було готове, візок повільно рушив за межі табору, потроху набираючи швидкість.

Дівчата тихенько розмовляли, Марк щось питав у тих двох про роботу, потім поцікавився у дівчат, чи зручно їм, відволікши їх від балачок. Сонце вже починало припікати і ставало все спекотніше і важче дихати. Їхати потрібно було близько години, але, коли трохи від’їхали від поселення, то розмови зійшли нанівець. Андреа була рада вибратися за межі поселення, подивитися на світ, що її оточує, тим більше, що раніше у неї не було такої можливості.

Вона пригадувала, як з притулку їх возили у критому візку на роботу і вони по черзі заглядали у шпарину. Тепер же все навколо перехоплювало дух. Суха попечена земля змінилася сухою пожовклою травою, яка потім була витіснена зеленню. Андреа здалося, що вона перестала дихати – такий чудовий краєвид відкрився перед її очами. Ніколи в житті дівчина не бачила такого яскравого кольору та ще й так багато навкруги. Вона ладна була зіскочити з візка і забігти у цю зелень, торкатися руками, потім скинути взуття й пробігтися босоніж, а потім впасти і лежати, розкинувши руки і насолоджуючись травами, вітром і сонцем… Це справді захоплювало і змушувало її серце шалено калатати в грудях. Андреа не могла стримувати посмішку. Вона була щаслива, що їй випала доля потрапити саме сюди, вона б усе віддала, щоб тільки мати змогу бути тут весь час. «Люди просто не розуміють, що втрачають, а, може, вже втратили, вбили, винищили природу… Це ж така краса! Яке ж все яскраве та веселе! Це просто дивовижно!» - думала Енді, роздивляючись довкола.

Аж ось вони зупинилися. Видно було, що десь неподалік тече річка, яка давала воду для буяння рослинності. Навколо зеленіли трави і навіть розпустилися польові квіти, які тягнули свої ніжні голівки до сонця. Серед трав сюрчали коники та літали метелики, помахуючи яскравими крильцями, а десь далеко у долині, де росли величезні дерева, співали пташки, шелестіло від легкого вітерця листя, і все дихало життям і спокоєм. Андреа намилуватися не могла на ту красу. Не могла надихатися цим свіжим, ледь вогким повітрям, надивитися на чарівні квіти, яких з роду-віку не бачила.

Марк виліз, обійшов навколо візка і наказав злазити. Дав настанови бути обережними і пильно дивитися навколо, бо там ще залишилися дикі звірі, які могли напасти. Чоловіки косили траву неподалік від дороги, а дівчата згрібали у купи, потім розстилали великий шмат тканини і накидали її туди, а Марк переносив у візок, і все повторювалося знову й знову.

Сонце підіймалося вище й вище, піт рясно стікав, намочуючи одяг, але даючи полегшення хоч на хвильку. Хотілося пити, але потрібно було економити воду, щоб вистачило на зворотню дорогу. Марк гукнув дівчат і наказав знайти десь неподалік у затінку місце, де перепочити.

-   Тільки обережно, і візьміть ось це з собою, - сказав він віддаючи великий ніж і палицю дівчатам.

Було доволі небезпечно отак блукати незнайомою місциною, але, що робити, потрібен був відпочинок і схованка від сонця. Дівчата йшли густою травою по коліна, вдивляючись у неї та озираючись довкола, стукаючи палицею перед собою.

Раптом Ліна зойкнула. Андреа аж зблідла, але це виявилася лише ящірка, що промайнула під ногами дівчини. Вони обернулися перевірити, чи почули чоловіки цей крик, і побачили, що на них дивився Марк, тому помахали, показуючи, що все добре, і продовжили свій шлях. Пройшовши ще трохи вони опинилися під кроною дерев-великанів, які мали величезне покручене коріння, що вгрузалося у м’яку землю, а верхніми гілками, здавалося, діставали до неба, закриваючи сонце.

Поміж двох таких дерев виявилося чисте і сухе місце, де можна було присісти і відпочити. Вони подивилися на Марка і помахали, щоб чоловіки йшли сюди. Ліна знала, що робити до їх приходу, тому почала ножем зрізати найближчу траву і разом з Андреа вони перенесли її під дерева, зробивши щось на кшталт лежанки. Щойно вони закінчили роботу, прийшли чоловіки і з вдячністю попадали на траву відпочивати.

Спочатку вони тихо розмовляли, обговорюючи щось відоме тільки їм, дівчата сиділи, притулившись спинами до величезного дерева, назву якого, як не силилась Енді, проте згадати не могла, хоча пам’ятала, що їм показували такі у притулку. Потім якось поступово розмови затихли і всі відпочивали, насолоджуючись мирним краєвидом та співом пташок у вишині.

Раптом вітер дмухнув сильніше і листя вгорі затріпотіло. Андреа відчула, як щось, ніби живе і велике, прокинулося і зітхнуло. Потім вітер посилився, сонце заховалося за хмару, десь недалеко заскрипіла суха гілка. Це привернуло увагу Марка та інших. На обличчах показався неспокій, усі попрокидалися та посідали, крутили головами та прислухалися до того, що відбувалося довкола.

Раптом, десь зовсім близько від них, зашурхотіла трава і з неї вилізла невеличка руда лисичка, що тримала у зубах якусь тваринку. Усі завмерли, чекаючи на продовження цього дійства, знаючи, що ці звірі можуть бути доволі небезпечними. Лисиця теж завмерла на мить, уважно оглядаючи чужинців, що забрели на її територію. Але потім знялася і швидко побігла геть, ховаючись у густій траві.

Марк приклав палець до губ, показуючи усім мовчати і тихо збиратися назад. Вітер посилювався, зриваючись на дерева, які аж тріщали та гнулися від потужного натиску. На голови людям сипалося листя і тоненькі гілочки, що зривав буйний вітер. Почав накрапати дощ, великими краплями вдаряючись об спини та голови. Один за одним вони йшли через траву до візка, коли раптом в одне з дерев позаду них вдарила блискавка з таким гуркотом, що люди від переляку і несподіванки попадали у траву та й так залишилися лежати.

Андреа відчула, що серце втекло з грудей і заховалося десь у п’яти. Ніколи в житті вона не була настільки наляканою, як зараз. Їм розповідали, що блискавка дуже небезпечна і може вбити, особливо якщо ти під деревом або посеред поля в таку грозу.

Позаду щось тріщало, а блискавки і грім не припинялися, дощ лив, наче з відра, та ще й вітер намагався здути усе на своєму шляху. Команди підійматися не було, тож усі, як попадали в траву, так і лежали, чекаючи, поки негода трохи відступить і дасть їм можливість забратися геть.

Грози тепер були нечастими гостями у їхніх краях, проте, коли траплялися, то буяли так, що мало не здасться. Марк був занепокоєний тим, що вони опинилися тут, під дощем, між блискавками, лежачи у густій траві, але вставати, йти чи бігти було вкрай небезпечно. Тому вони почали потроху повзти, хоча куди вони рухалися знав, мабуть, тільки Марк, бо інші боялися підвести голову, аби їх не спопелило на місці.

Коліна й лікті боліли, мокрий одяг заважав рухатися, очі заливало дощем, але треба було дістатися до воза аби мати можливість при першій-ліпшій нагоді забратися звідси. Андреа почувалася жахливо у цьому брудному мокрому одязі повільно пересуваючись по траві, а під нею земля починала перетворюватися на багнюку, вкриваючи руки товстим липким шаром, тому вона періодично витирала їх об траву.

Нарешті Ліна, яка повзла перед нею, зупинилася. Енді помітила, що вітер почав вщухати, краплі стали дрібнішими. Люди, нарешті, піднялися, намагаючись обтрусити руки і ноги від бруду. Андреа помітила, що вони стоять біля дороги, але вона була порожньою! Ніякого воза тут не було!

-       От тобі й маєш! – з гіркотою та сумом промовив Марк. – Конячка наша злякалася, а може вовки погнали, хто зна! Будемо пішки додому вертати, що ж поробиш!

Це добре, що він знав, куди їм йти, а якби Андреа опинилася тут сама, то знову блукала б, незнаючи, як знайти дорогу додому. Вона запитала про це у Марка, тож він розповідав їй дорогою, на що звертати увагу, як орієнтуватися. Усі інші йшли мовчки, прислухаючись до їхньої розмови та до шепоту дощу. У таку погоду йти було не так спекотно, проте ноги вгрузати у мокру землю, яка чіплялася за підошви, ускладнюючи рух. Через півгодини всі стомилися, тому вирішили постояти і відпочити.

Раптом, один з чоловіків, його звали Віктор, показав рукою десь праворуч. Придивившись, Андреа побачила візок і коняку, що мирно жувала зелену травичку біля дороги. Усі дуже зраділи такому чудовому подарунку долі, швиденько дійшли до воза і вивели його на середину дороги.

Проте дорога розкисла, колеса навантаженого мокрою травою воза весь час вгрузали у багнюку, тож їхати було просто неможливо. Весь час їм доводилося виштовхувати воза то з однієї ями, то з іншої. Тож, врешті-решт, усі остаточно втомилися і потребували негайного відпочинку.

Буря пішла далі, залишивши після себе вогке повітря і легкий вітерець. Після невеликого перепочинку всім не було іншого виходу, як продовжити свій нелегкий шлях до табору. Таким чином, голодні, втомлені і злі, вони ледь дісталися до таборі уже тоді, коли настали сутінки.

Повечерявши і змивши весь бруд Андреа впала у ліжко. Останньою думкою перед тим, як заснути було те, що день пройшов, а вона так і не зустрілася зі Скаєм.

Гроза

Наступного ранку після пробудження Андреа, як зазвичай, обережно вийшла з кімнати і пішла на ферму. Вона сподівалася, що сьогодні день буде спокійнішим, ніж учорашній, який приніс не тільки втому, але й море нових вражень та емоцій, що вирували у душі Андреа в той час, як вони під дощем брели додому. Навіть зараз вона пригадувала, яким страшним був удар блискавки у дерево, під яким вони сиділи за кілька хвилин до цього. І як вони повзли у мокрій траві, боючись піднятися, а позаду чувся тріск полум’я, яке пожирало дерево, у яке влучила та блискавка. А ще лисичка… Та що й казати – життя цікаве! Хоча, не можна заперечити, доволі небезпечне.

            Вона підійшла до Марка, що стояв неподалік від ферми, і зосереджено дивився на небо.

-       Доброго ранку! – привіталася Енді, очікуючи на завдання чи вказівки щодо сьогоднішнього дня.

-       Доброго, якщо так і є, - серйозно промовив чоловік, не відриваючи очей від вкритого хмарами неба. – Щось мені це не подобається… - згодом додав він.

Андреа теж підняла очі, але, крім того, що воно застелене сіро-білими хмарами, більше нічого не побачила. Проте задмислилася, що могло так збентежити чоловіка. Її роздуми перервала Ліна, що також підйшла і стала дивитися на небо, хитаючи головою.

-       Ну що, Марку, знову дощ буде, чи не так?- запитала вона, не відриваючи уважного погляду від неба.

-       Так, так, - погодився він, хитаючи головою. – І не просто дощ, здається. Щось насувається, носом чую. Щось змінилося, навіть пояснити не можу, але відчуваю. Тож треба готуватись! Дівчатка, за роботу! Худобу завести, нагодувати, напоїти, двері і вікна позакривати і чимось прикрити, про всяк випадок.

Ліна перервала його настанови:

-       До найгіршого готуємось?

-       Так, дитино, краще бути готовими до всього, ніж зовсім не приготуватися, - сумно зауважив чоловік. – Піду інших попереджу та допомагатиму їм. Раптом що, звіть! – розвернувся і швидким кроком пішов до загонів.

Андреа поцікавилася:

-       А до найгіршого, це до чого треба готуватися?

-       Знаєш, мені батьки розповідали, що колись давно клімат був зовсім не таким, як зараз, і пори року змінялися чотири рази на рік, а зараз сама бачиш, не зрозуміти, чи то зима, чи літо, і дощі то йдуть, то ні. Так от, коли тільки клімат почав змінюватися, то у тих місцях, де раніше ураганів і вихрів зроду-віку не було, вчені їх почали помічати. Одного року була така страшна буря, що зруйнувала безліч будівель і загинуло багато людей. Після того року урагани стали повторюватися щороку.

Енді замислилася. І справді, коли вона ще була маленькою, то пам’ятає, як мама з нею сиділи у підвалі певний час, а згори щось дуже гриміло, вило, здавалося, що щось намагалося вирвати двері і витягти їх назовні. Вона ще тоді дуже злякалася, а мама її заспокоювала, гладила по голівці, промовляла щось ласкаве та ніжне, потім співала, щоб Андреа заснула.

Вони продовжували працювати не покладаючи рук, аж поки не зробили необхідні приготування. За розмовами Енді зовсім забула про своє бажання знайти Ская, але тепер уже було не до того, тож вона прийняла для себе рішення зачекати з цим до кращих часів.

Після того, як дівчата усе закінчили, то пішли допомагати іншим, а роботи тут було чимало: слід було прив’язати тварин, щоб не потікали, як зробила їхня конячка вчора під час удару блискавки від переляку. Потім насипати їм достатньо їжі, налити води, поприбирати. А ще заховати з двору все, що могло бути зламаним чи віднесеним вітром. Люди метушилися, наче мурахи, рухаючись по тільки їм відомим траєкторіям від однієї будівлі до іншої. Марк не забув і за решту людей: відправив якогось хлопця повідомити інших про те, що слід готуватися до негоди. А сам допомагав то одним, то іншим, переймаючись тим, що можуть не встигнути.

Але потрібно щось було вирішувати з городом та садом. Бо, якщо буде злива чи буревій, то все, що на городах залишиться, пропаде. Вчора пощастило, що буря пішла в інший бік від селища, лише скропивши дощем спраглу землю. Сьогодні може не минутися, тому вирішили гуртом зібрати те, що можливо, і перенести у підземне сховище, де зазвичай зберігали врожай.

Робота закипіла з новою силою. До неї долучились усі вільні у поселенні люди, адже від цього залежило їхнє виживання, бо без їжі багато не протягнеш. І новий город не буде з чого садити. Чоловіки і хлопці перетягували важкі тюки, дівчата збирали городину у корзини, жінки теж не стояли осторонь – прибирали, ховали, носили. За кілька годин інтенсивної праці усі потомилися, але ще не закінчили того, що хотіли. Та потрібно було хоч трохи перепочити, тому вирішили все-таки швиденько поїсти, а потім продовжити почате.

Коли усі були зайняті сніданком, піднявся Пітер і наголосив, щоб люди завершили приготування і переймався тим, що одна з груп збирачів була саме на виїзді. Це було дуже небезпечно, але відсилати когось, щоб їх повернути, він не міг. Усі сподівалися, що буревій буде не надто потужним і люди зможуть знайти собі прихисток, особливо, якщо вони в цей час будуть у дорозі.

Після сніданку погода погіршилася: зривася сильний вітер, підхоплюючи пісок і дрібне сміття, те, що встигло висохнути після учорашнього дощу, жбурляв усе це в обличчя, заважаючи дихати. Усі понатягували на носи платки, намагаючись полегшити собі дихання, і продовжили роботу. Небо, тим часом, змінило колір від світло-сірого на темно-сірий, важкі хмари нависали над землею, загрожуючи пролитися рясним дощем. Дерева гнулися під подихами вітру. Тварини на фермі кричали, люди продовжували метушитися, закінчуючи роботу.

Марк і Пітер з’являлися то тут, то там, допомагаючи, перевіряючи стан роботи, доносили інструменти, дошки, прибираючи зайве з вулиці. Ще потрібно було донабирати великі ємності водою на випадок пожежі, щоб було чим тушити. Вони стояли то тут, то там по усій території поселення, але води там майже не було, бо під час спеки вона доволі швидко випаровувалася. Тож усі кинулися до колодязя з відрами. Одні витягали воду, інші носили і ставили перед діжками, а хтось уже їх виливав. Працювали до тих пір, поки не наповнили їх усі. Тепер хоч пожежу є шанс загасити і то добре.

А небо, здавалося, хоче прилягти на землю, накривши її темно-сірою пуховою ковдрою. Хмари стрімко летіли одна за одною, не даючи змоги сонечку визирнути хоч на хвильку.

-       От що за погода, - бідкався Марк. – То сонце пече, як скажене, то дивись, затопить. І як тут можна спокійно жити?

Люди присіли перепочити, але час вже був йти до їдальні, тому, трохи згодом, усі потяглися за обідом, сподіваючись, що негода мине. Проте вітер не вщухав, нападаючи на усе, що було на його шляху, розбиваючись об перепони і повторюючи свої спроби знову й знову.

Після обіду люди виходили на двір, роздивлялися темне від хмар небо, прислухалися до завивання вітру і, нахиливши голову, йшли по кімнатах, ховаючись від дрібного дощу, що залопотів по дахах якраз у той момент.

Андреа вийшла з усіма, очима шукаючи Ская, якого вона не покидала надію зустріти. Вона навіть зраділа тому, що з’явився вільний час, тому, незважаючи на дощ, рушила до медпункту питати, де ж він ховається від неї. Їй нетерпілося розповісти йому усе, що з нею сталося після їхньої останньої зустрічі. Вона так скучила за ним, що ладна була з-під землі його дістати.

Його мати, Софія, як завжди, сказала, що не знає, де подівся її син, та ще й, як завжди, була дуже заклопотана з травмованим хлопцем, якому саме робила перев’язку. Але, побачивши, що Енді засмучена, підказала, де він може бути, і дівчина вилетіла під дощ. Було доволі холодно під сильними ударами вітру з водою, що вже не крапала, а просто лилася з неба стрімкими потоками. Андреа враз промокла до нитки, але відступати не хотіла.

Раптом, зовсім недалеко, вона побачила блискавку і майже відразу почула грім такий потужний, що, здавалося, сама земля двигтить під ногами. Довкола стало темно, наче хто опустив чорну завісу на світ. То важкі чорні хмари заслали небосхил. Енді вже подумала, що ніч раніше настала і це зовсім недобрий знак.

Блискавки били часто й недалеко, й кожного разу після блискавки й грому дівчина злякано озиралася, намагаючись зорієнтуватися. Звісно, потрібно було заховатися кудись і перечекати негоду, але Скай пішов на пасовище, бо один із фермерів попросив його забрати теличку, яку припнули недалеко від огорожі і у метушні забули за неї. Усі інші тварини на той час були в загоні або ще у сараях, бо їх не встигли й вивести.

Андреа намагалася бігти, послизаючись на багнюці, але, згадавши про блискавки, перейшла на крок. Вони прорізали небо, а грім невідступно слідував за ними, показуючи силу стихії. Дівчина думала, що дійшла до зовнішньої огорожі, але виявилося, що вона пішла у інший бік, і це була одна із загородок. Вона сварила себе за те, що не могла дійти туди так швидко, як хотіла. Ская не було видно і Андреа подумала про те, що може розминутися з ним.

Але ось нарешті і та огорожа, яка потрібна. Пройшовши трохи ліворуч, Андреа знайшла вихід за межі. Здавалося, половина справи зроблена, але не так сталося, як гадалося! Дощ стояв стіною і розгледіти щось було справді важко. Енді вирішила йти зліва направо, поступово віддаляючись від входу, але тоді подумала, що не зможе повернутися назад раптом що. Але раптом її осяяла ідея.

Вона повернулася до найближчого сараю, знайшла мотузку, яку бачила на стіні раніше, повернулася до проходу в огорожі і прив’язала її. Перевіривши міцність вузла і мотузки, вона сміливо ступила за огорожу.

Відійшовши трохи ліворуч вона повернула і раптом почула крик телички і вовтузіння. Вона гукнула:

-       Скаю! Ти тут? Де ти? – серце її було готове вискочити з грудей від холоду і страху.

У відповідь вона почула голос, але не могла розібрати слів. Проте це допомогло їй визначити напрямок руху, тож вона повернулася на голос і знову покричала. Тепер голос почувся ближче, проте все ще нерозбірливо. Вона вперто продовжувала рух йомк назустріч, вигукуючи його м.’я, аж ось, нарешті, вона побачила його.

Підійшовши ближче вона побачила, що він тримає за ціпок теличку, яка вперто не хотіла йти, перелякавшись грому та блискавки. Андреа трохи відійшла туди, звідки з’явилася, бо там росло невеличке деревце. Тож вона виламала гіллячку і повернулася.

-       Трохи виховної роботи цій малій дурепі не завадить, - прокричала Андреа, хльоскаючи корівку гілочкою по спині.

Нарешті, це дало свої результати, і телиця пішла за Скаєм, який ледь не тягнув її за собою. Андреа підганяла ззаду за  потреби, коли вона зупинялася і підбирала мотузку, якою була прив’язана. Дощ потроху стихав, проте хмари і досі щільно закривали небо. Вітер вже не збивав з ніг, проте земля набрала води, і тепер на ноги налипали її великі шматки, заважаючи переставляти ноги і ускладнюючи пересування.

Але їм-таки вдалося дійти до хліва і загнати туди теличку. Зачинивши двері, вони разом видихнули, а потім засміялися: мокрі, бруднющі, з кілограмами землі на ногах, але вони все-таки зробили це, разом! Вони стояли і посміхалися, просто і щиро, ледь бачачи обличчя одне одного у темряві, що так рано впала на їхнє поселення. Скай першим порушив мовчанку:

-       І чого ти сама пішла за мною? Чому нікого не попросила, не сказала… Я, звісно, дуже вдячний за допомогу, але це небезпечно, - турбота і ніжність відчувалися у кожному його слові і погляді.

Він торкнувся щоки Андреа. Його рука була вологою, але теплою, а на прохолодній шкірі дівчини вона відчувалася, наче вогонь. Енді завмерла, а Ская відразу ж прибрав руку, промовши:

-       Ти зовсім змерзла! Біжи грітися! Ще зустрінемось!

Розвернувся і пішов не озираючись, а дівчина так і залишилася стояти, все ще відчуваючи тепло його руки на своєму обличчі. Через хвилину вона теж повільно пішла до себе в кімнату, попередньо почистивши взуття і вимивши руки. Вона перевдяглася у сухий одяг і закуталася у теплу ковдру. Раз за разом Андреа прокручувала в голові той момент, коли вони стояли під дощем, і доторкалася щоки, пригадуючи те відчуття, коли Скай торкнувся до неї. Усе це було незвичним, новим, незвіданим, таємничим і привабливим. І це дуже хвилювало її.

Коли дощ, нарешті, спинився, Андреа пішла вечеряти разом з іншими. Сівши на своє місце, вона побачила Ская, що безтурботно сміявся, сидячи у іншому кутку їдальні. Їй було трохи ніяково через відчуття, ніби вона підглядає, слідкує за ним. Проте Енді сама не знала, чому так себе поводить.

Вона сиділа, замислившись, над мискою їжі, аж поки до неї не підійшла Ліна.

-       Привіт, чого сумуєш?

-       Та ні, все добре, просто замислилася, - відповіла Андреа, вичавлюючи із себе посмішку у бажанні приховати свої справжні почуття.

Вона не звикла ділитися з іншими тим, що було у неї на душі. Колись давно вона розповіла секрет одній з дівчат у притулку. Нічого такого там не було, це була якась зовсім дитяча фантазія, але потім з’ясувалося, що це вже зовсім не секрет, і його знають усі. Після того вони посварилися, та цей випадок змусив Андреа закритися і більше вона нікому нічого не розповідала, ні з ким не зближувалася, щоб потім не було так прикро.

От і тепер вона відчувала, що вони могли б потоваришувати з Ліною, проте Енді її майже зовсім не знала, тому не могла довіритись їй.

Ліна або ж задовільнилася відповіддю, або ж просто зробила вигляд, що так і є. Проте почала розповідати  про те, як Сніжок, оте маленьке кумедне козеня, сьогодні вимагало, щоб Ліна випустила його. Андреа слухала не дуже уважно, лише киваючи головою час від часу. Її голова була зайнята думками про Ская, який вже пішов з вечері разом з групою хлопців і навіть не попрощався з нею. Та що казати про прощання! Навіть не кинув погляду у її бік! Він вів себе так, ніби вони не знайомі. І це ставило дівчину у глухий кут. Вона все думала і думала, і ніяк не могла вирішити, як себе поводити з ним, і чим була викликана така його поведінка.

Грета разом з іншими вже почали прибирати їдальню після вечері, Ліна попрощалася і теж пішла. Тарілка Андреа була майже повна, і Грета, помітивши це, запитала, чи не захворіла вона після прогулянок під дощем. Енді ще трохи поїла, щоб довести, що не хвора, але апетиту зовсім не було, тож, залишивши вечерю, дівчина пішла до себе.

Дівчата у кімнаті ще довго розмовляли, радіючи, що у них сьогодні стільки вільного часу, мабуть, забувши, скільки роботи переробили. Андреа ж мовчки лежала, намагаючись заснути, проте думки лізли в голову, не даючи спокою. Тож вона вирішила піти посидіти на вулиці. Але і це мало допомогло. Вона повернулася лише тоді, як побачила, що уже глуха ніч і ніде ніхто не говорить, не ходить і треба лягати, бо вранці потрібно на роботу.

Коли вона зайшла тихенько причинивши двері, то сусідки давно спали, стомлені важким днем. Лише Енді крутилася на ліжку, аж поки важкий неспокійний сон не забрав її у свої обійми.

На фермі

Ранок розпочався з того, що Андреа вперше в житті проспала! Так, далися взнаки кілька годин, коли вона не могла заснути і крутилася у ліжку. Тож її розбудили сусідки по кімнаті, які почали збиратися і приводити себе до ладу. Вони дуже здивувалися, побачивши Андреа сплячою. Розбудили та запитали, чи вона не хвора. Але Енді зіскочила з ліжка, наче хто вилив на неї відро холодної води.

Бігаючи по кімнаті та збираючись, вона розвеселила дівчат своєю метушливістю. Хоча Андреа сердилася на себе і на весь світ, проте прийняла кепкування дівчат як належне, і вже через кілька хвилин разом з ними сміялася над собою. Вчорашня буря у її душі трохи вляглася, вона почувалася набагато краще і намагалася не повертатися думками до вчорашнього дня, проте не дуже це у неї виходило.

Прибігла Енді на ферму і відразу знайшла Ліну, щоб дізнатися, чи нічого не сталося через те, що вона запізнилася.

-       От ти дивна! – Ліна посміхалася. – Тебе ж ніхто не шукав? Ну то й добре, це означає, що ніхто й не знає, що ти проспала. Роби собі тихенько та й буде тобі. Головне, щоб робота була зроблена.

Ліні таки вдалося заспокоїти трохи Андреа і дівчата стали до роботи. А її було сьогодні дуже багато. День обіцяв бути спекотним і вже відчувалася задуха через недавній дощ, волога від якого випаровувалася і повисала у повітрі, ускладнюючи дихання. Приходилося часто зупинятися і весь час бігати по воду.

Андреа випустила, нарешті, мале пухнасте диво, якого звали Сніжком через його біле хутро. Це козеня, здавалося, зовсім не відчувало втоми. Після того, як його погодували, воно знай собі носилося по фермі, мов навіжене, наздоганяючи то одного, то іншого, іноді штовхало когось лобом, то просто терлося об ноги, наче собача, щоб його почухали та погладили. Коли бачило, як у когось випадав якийсь зелений листочок, то підбігало і жувало його, виглядаючи на добавку. А, не отримавши її, жалісливо мекало викликаючи почуття провини навіть у найстійкіших. Тож кожен мав щось йому принести і воно знову бігло, радісно махаючи хвостиком.

Енді дуже подобалося спостерігати і бавитися зі Сніжком. Проте робота не чекала, і треба було встигнути її виконати, тим більше сонце підіймалося вище й вище.

Марк радів, що вчора вони добре попрацювали, та й все обійшлося з погодою, тож ходив, задоволено поглядаючи на усіх, киваючи то одному, то іншому, а потім сів у холодочку, чекаючи на сніданок. Нарешті, всі зібралися і пішли до їдальні, щоб потім продожити покинуту роботу. Найголовніше і найтерміновіше завжди робилося до сніданку, тим більше що сюди всі приходили заздалегідь, щоб потім більше відпочити у спеку.

Ліна та Андреа зайняли свої місця, але Енді виглядала Ская, якого знову не побачила. Опустивши голову і поглянувши у тарілку, побачила, що сьогодні їжі було менше, ніж зазвичай, чому вона трохи здивувалася. Проте всі інші, здавалося, ніякої уваги на це не звернули. Але їй тут же стало байдуже, бо апетиту все одно не було, тож, трохи поївши і так і не дочекавшись на хлопця, вона разом з Ліною пішла працювати далі.

Сьогодні час тягнувся довго як ніколи. Настрою не було, а Ліна весь час намагалася розважити Андреа, розповідаючи щось, до чого вона не прислухалася, але піддакувала інколи, коли виникала пауза, а Ліна дивилася на неї. Думки у її голові розлетілися, повертаючись то по одній, то всі разом, круговертю захоплюючи її мозок.

Коли дівчата саме були біля одного з хлівів, то побачили, як прийшов Пітер. Вони довго розмовляли з Марком, аж поки не перейшли на підвищений тон. Це змусило Андреа і Ліну звернути на них увагу і прислухатися.

Розмова йшла про сьогоднішній конвой з клубу, що буде супроводжувати віз із знахідками та продукцією, яку потрібно віддати. Тож вони вирішували, як залишити собі трохи більше, щоб вистачило достатньо і на посадку, та й до того ж худоба, наприклад, потрібна для розведення, а не тільки для м’яса, бо так можна її усю винищити, а далі що?

Енді раніше ніколи не задумувалася, як усе влаштовано у новому світі. Вона просто не розуміла, звідки все береться і куди дівається, і ця підслухана розмова змусила її добре над цим поміркувати.

Чоловіки відійшли на певну відстань так, що дівчата вже не могли чути закінчення їхньої розмови. Проте почуте стривожило дівчат, бо вони ніколи не бачили Марка і Пітера настільки сердитих. Андреа запитала:

-          А що буде, якщо вони приховають дещо? Його можуть знайти?

-            Звісно, тоді усім буде непереливки… Але ти ж бачиш, що з погодою коїться… - зітхнула Ліна. – А раптом дощі заливатимуть, то все погниє. А якщо навпаки, спека, то висохне геть усе. Але останнім часом Клуб вимагає все більше, бо усюди неврожаї. Навіть, не знаю, що буде сьогодні.

-          І часто вони приїздять?

Трохи подумавши, Ліна відповіла:

-            За знахідками раз на тиждень стабільно, за харчами рідше, проте забирають багато. Іноді привозять одяг та інструменти, але у поселенні є такі, хто сам намагається щось робити, а так би важче було б набагато, бо дочекаєшся від них…

Тепер Андреа зрозуміла, чого у притулку їх так погано годували у порівнянні з поселенням збирачів. Дітей було доволі багато, вирощували вони мало, бо місця під город було мало, а збирати речі їх возили туди, де вже колись працювали збирачі, але діти були менші, могли залізти у найдальші кіточки, куди ніхто з дорослих не міг дістатися. Але й знаходили там небагато.

Тут же при поселенні була об лаштована справжня ферма з полями, городами та великим садом. І, хоч і треба було багато чого віддавати, проте люди могли себе хоч якось забезпечити овочами та хлібом, а це вже непогано.

За цими думками розмова з Ліною більше не продовжувалася. Дівчата чистили хліви після сніданку, носили воду, потім пішли на город шукати залишки від врожаю, які можна було б дати тваринам, щоб нічого не пропало. Сніжок плутався весь час під ногами, заважаючи працювати, але все-таки йому вдалося трохи розважити дівчат своїми кумедними вибриками.

Сонце вже добряче припікало, тож дівчата вирішили трохи перепочити в холодочку і попити водички. Знайшли собі місце під сараєм з інструментами, де лежала колода. Тут було трохи легше, тим більше, якщо вмитися і помити руки. Дівчата сиділи мовчки і роздивлялися бездонне блакитне небо без жодної хмаринки. Тут, у затінку, вітерець легенько обдував їх, ледь дихаючи їм у обличчя.

Раптом почувся різкий звук, усі покидали роботу і побігли назустріч великій хмарині пилу, що насувалася з-за меж їхнього поселення. Трохи згодом з куряви почали вимальовуватись силуети людей на конях. Вони скакали, махаючи рушницями і голосно кричали, щоб їм відкрили ворота. Охорона, що стояла біля воріт, поспішила виконати наказ, тим більше, що перший і, мабуть, найголовніший, направив свою рушницю у бік одного з них.

Дівчата зіскочили з колоди і чимдуж побігли до воріт. Сніжок, який весь час крутився поблизу, мабуть, злякався і заховався десь у хлів. Андреа була рада цьому, бо весь час боялася перечепитися через нього.

Уперед вийшов Пітер і щось говорив старшому з прибувших, проте Енді не чула, що саме. Вони стали трохи осторонь, щоб раптом, на них ніхто з прибувших не наскочив. Марк і ще кілька чоловіків вийшли вперед. Головний з конвою почав голосно кричати, так що тепер усі чули:

-            Слухайте усі! Останнім часом ви віддавали менше, ніж інші поселення, тому членами Клубу було вирішено провести обшук і знайти, де виховаєте запаси. Тепер ми заберемо те, що ви заборгували і не забувайте про те, що винні за цей тиждень. Чого повставали – завантажуйте воза!

Марк вийшов вперед і став щось пояснювати, проте головний дістав батога і вдарив його з усієї сили. Той впав на землю і не рухався. Андреа, не думаючи про наслідки, миттю опинилася біля нього, намагаючись допомогти. Вона підняла очі нагору на того, хто посмів підняти руку на людини нізащо, закарбовуючи назавжди риси його обличчя у своїй пам’яті. Її погляд був сповнений ненависті і палкого вогню. Пітер, побачивши це, поспішив підбігти і намагався якось залагодити це, розмовляючи з головним. Тут і Ліна, і Софія, скориставшись цим, приводили Марка до тями. Після того, як він відкрив очі, підійшло кілька чоловіків і разом з Софією перенесли його до медпункту.

Аж ось у воротах величезний віз, на якому сиділо з десяток озброєних чоловіків, які позіскакували з нього і розбіглися по поселенню, забираючи все, що їм траплялося на очі. Усі бігали, намагаючись відстояти деякі особисті речі, інструменти та харчі, які були необхідні для виживання. То тут, то там чулися крики і зойки, навколо неї скакали коні, метушилися люди, чулися постріли. Андреа стояла посеред цього хаосу і не могла рушити змісця, заклякнувши від жаху.

До неї підскочила Ліна, яка під впливом загальної паніки заховалася десь біля огорожі. Проте, прийшовши до тями, повернулася до подруги, що так і стояла посеред двору. Вона тягла Енді до огорожі, де був вихід на пасовище, у надіїї сховитися там, де була щойно сама. Проте у такій метушні це було доволі складно. Озброєні люди ходили від одного хліву до іншого, виводили худобу, виносили інструменти, висипали у мішки зерно і зносили на віз.

Дівчата саме проходили повз хлів із козами, коли звідти вийшли двоє чоловіків, які вели їхню велику козу Майку і Сніжка. Побачивши це, Андреа кинулась їм під ноги, не даючи можливості пройти.

-       Не чіпайте його, він же ще маленький! Не займайте! Пустіть! – кричала вона щосили, привертаючи увагу інших.

Один з чоловіків відштовхнув її ногою і вона впала обличчям у пилюку. Сльози котилися градом по її обличчю, проте вона не могла здатися так просто. Вона не могла їм дозволити забрати це миле створіння. А Майка була його мамою, тож треба було захистити і її.

У неї в голові раптом склалися усі фрагменти головоломки і вона, підіймаючись, подивилися услід цим чоловікам, проклинаючи їх на чому світ стоїть. Ліна, мабуть, вчинила так, як і Андреа, бо була теж у пилюці і страшенно засмучена. Енді прошепотіла їй свій план і вони вирішили діяти швидко. Проте це могло дуже погано скінчитися, але вони вирішили підти на ризик.

Щоб не видати себе, вони дорогою обтрусилися і рвонули до тих, хто вів тварин, з іншого боку. Ліна вийшла вперед:

-       А можна я вам дещо покажу? – запитала вона таким янгольським голосом, наскільки могла тримати себе в руках і не показувати, наскільки їй було страшно.

Чоловіки зупинилися, кози, відчуваючи зупинку, почали випробовувати людей на силу, вириваючись. Проте Андреа підійшла ззаду і тихенько гладила їх, заспокоюючи та тихо промовляючи:

-       Ще не час, ще не час, стійте, любі, стійте..

Один з чоловіків помітив її і гримнув:

-       А ти що тут робиш?

Проте Енді не розгубилася і з впевненістю промовила:

-       Як що? Вам допомагаю. Кози он втекти хотіли, я їх притримала, щоб стояли.

Чоловіки посміхнулися, переглянувшись один з одним. Проте Ліна продовжувала настоювати, що покаже, де є великий сховок. Андреа дала зрозуміти, що потримає кіз, щоб не втекли, поки вони сходять подивляться. Дівчата запевнили їх, що тут недалеко.

-       А вам що з того, що ми знайдемо це? – допитувались чоловіки.

-       А може ви нас тоді з собою до Клубу візьмете, служницями, - просили дівчата.

Чоловіки розсміялися, похитали головами і, погоджуючись, пішли за Ліною, в той час як Андреа залишилася стояти, тримаючи кіз.

Ліна вела їх спочатку в один бік, а потім, трохи завернувши, повела далі й далі, аж поки її не стало видно за рогом.

Андреа озирнулася і, побачивши, що в цей момент саме нікого з конвою поруч не було, швидко повела кіз за собою, ведучи їх у схованку, на яку натрапила вночі, коли їй не спалося. Вона була збоку великого будинку, де були кімнати для дівчат. Така невеличка кімната, що у ній могло знаходитися разом десь п’ятеро-шестеро людей, мабуть і призначалася для схову чогось цінного. Проте зараз у ній майже нічого не було, окрім пари старих ковдр і соломи, якою було вимощено усю підлогу.

Ще раз озирнувшись, Андреа зайшла у цю кімнатку, причинивши за собою двері, знаючи, що той, хто не знає, що тут вони є, ніколи їх не знайдуть. Тепер головне, щоб кози стояли мовчки, бо від цього залежали життя обох дівчат. Тож Енді сіла біля них, гладила їхні голови, радіючи, що поки що вони у безпеці. Проте вона хвилювалася за Ліну, яка могла втрапити у халепу через неї.

Андреа сиділа, майже не дихаючи, бо їй здавалося, що її дихання чути на кілька кілометрів. Певний час то тут, то там вона ще чула крики людей та худоби, сердиті голоси конвоїрів, іржання коней та постріли. Час тягнувся дуже довго, нерви були як ті струни. Ліна не поверталася. Енді вже почала накручувати себе, шкодуючи, що підбила дівчину на це.

Проте через певний час шум почав віддалятися, крики затихали. Дівчина почула, як від’їжджали вози та вершники, які голосно кричали. Проте вона вирішила посидіти тут ще трохи, щоб переконатися, що все скінчилося. Тим більше кози поводилися тихо, насолоджуючись спокоєм після такого стресу. Навіть Сніжок, що відрізнявся непосидючістю і дуже не любив ані сидіти у хліві, ані у загородці, і той стояв спокійно, намагаючись жувати солому.

Було чути, як люди наводять лад після того, який безлад влаштував тут конвой.  Дівчина не поспішала видавати своєї схованки, думаючи, що хтось кинеться її шукати. Проте тільки Ліна знала, де вона. А якщо, раптом, з Ліною щось трапилося, то хто про неї згадає?

Раптом хтось смикнув двері. Потім ще раз. Андреа затаїла дихання, бо не чула, щоб хтось називав її на ім’я.

-       Хто тут? – почувся до болю знайомий голос, проте це була зовсім не Ліна.

-       Скаю, це ти? – прошепотіла дівчина, не відчиняючи дверей.

-       Так, відкривай, вони пішли.

Енді відкрила двері і побачила Ская, що був увесь перемазаний брудом, з волоссям, яке стирчало в усі боки. Він був здивований не менше за Андреа:

-       А ти що тут робиш?

Дівчина вийшла зі схованки, виводячи кіз за собою. Якраз у цей момент повз проходив Пітер і побачив їх. Він дивився на Андреа і не міг повірити своїм очам:

-       Ти їх сховала?

-       Так. А ви бачили Ліну? – стурбовано промовила Енді.

-       Так, начебто. А ти молодець, - сухо промовив бригадир і пішов далі допомагати іншим.

-       Так, ти справді молодець! Як тобі вдалося? – запитав хлопець, не зводячи очей з Андреа.

Вона розповіла про свій план, який разом з Ліною і реалізували. Проте вона досі не знала, де поділася Ліна. Пітер запевнив її, що бачив її десь біля хлівів і запропонував допомогти Андреа довести туди кіз.

Навкруги був безлад, усе розкидане, поламане та розтовчене. Жінки плакали, збираючи залишки врожаю, які конвоїри розгубили дорогою. Чоловіки повертали на місце те, що було розкидане, ремонтували та наводили лад.

Андреа та Скай підійшли до хліва, де тримали кіз, завели та прив’язали їх на місця. Після цього Скай побіг комусь допомагати, а Андреа не могла змусити себе змусити поговорити з ним про те, де він зникає весь час. Проте, вона вже й так здогадалася, чию схованку знайшла.

Провівши поглядом Ская, Андреа пішла шукати Ліну. Обійшовши ферму тим шляхом, яким та вела за собою конвоїрів, Енді вийшла до проходу в огорожі, який вів на пасовище. Оглядаюсчись вона пригадала, як рятувала тут теличку у грозу разом зі Скаєм, прив’язавшись мотузкою до огорожі, щоб не згубитися у темряві.

Пожовкла трава тихо шепотіла щось гарячому вітру, який ласкав її своїм подихом. Сонце було схоже на вогненну кулю, що котилася небосхилом. Андреа насолоджувалася цим спокоєм та тишею, роздивляючись пасовище.

Раптом її око затрималося на чомусь світлому у траві. Дівчина зірвалася з місця і помчала швидше вітра подивитися, що ж це було. Не добігаючи кілька метрів, вона ззаголосила і впала на коліна, закриваючи руками обличчя, по якому полилися гарячі сльози. Там, розкинувши руки, лежала Ліна, та Ліна, яку вона відправила на смерть… Із-за воріт вибігли люди і, побачивши тіло дівчини, теж плакали, підходячи ближче.

Енді ніколи не пробачить собі смерть Ліни. І ніколи не пробачить тих, хто це зробив. Вона пам’ятатиме до кінця своїх днів цей Клуб, до якого так мріяла потрапити, і те, що вони роблять з людьми.

Її серце розривалося від болю, очі розпухли від сліз і ніщо не могло розрадити її. А люди все підходили і підходили, мовчки встаючи у коло, віддаючи шану смерті дівчини, яка віддала своє життя заради усіх.

Андреа відчула, як чиясь рука лягла на її плече. Потім до неї додалась інша, а потім ще, і ще, і ще, аж поки люди не з’єдналися у одне ціле, показуючи усьому світу свою єдність, незламність і свій дух. Не тільки Андреа запам’ятає це, усі вони тепер житимуть з цим, і смерть Ліни змінила їх, їхні думки, уявлення про Клуб та світ взагалі. Тепер вони знатимуть, що життя людини не варте нічого для тих, хто тільки прикидається правителями нового суспільства, проте вони тільки нищать його, завдаючи шкоду кожному поселенню, тримаючи у страху усіх, змущуючи коритися, а не розвиватися.

Відчуваючи енергію єднання, Андреа потроху заспокоювалася. Вона вирішила, що буде сильною заради Ліни. Вона колись придумає, як помститися за неї. І тепер відчула, що буде кому їй у цьому допомогти.

У дорозі

Тільки вляглися емоції від втрати Ліни і візиту конвою, Пітер зібрав усіх в центрі поселення.

-       Нарешті, все скінчилося. Шкода, але деякий час нам прийдеться затягнути паски, бо вони забрали більше, ніж я розраховував. Проте, ми зробили запаси, тож і на посів, і поїсти у нас трохи лишилося. Будемо економити, можливо, навіть, будемо ставити пастки за пасовищем.

Він зробив паузу, поки люди гуділи, обговорюючи новини. Але було видно, що сьогодні день поганих новин. Тож згодом він продовжив, підтверджуючи цим думки багатьох, хто проце не сказав уголос:

-       І сьогодні вранці мала повернутися група з північних розкопок. Боюся, з ними щось сталося, тому пропоную вислати іншу групу, подивитися, що з ними. А так як ще дві групи виїхали тільки вчора і сьогодні вранці, то залишається зібрати нову.

Люди зашуміли знову. Бригадир підняв руку, вимагаючи тиші. Кілька рук також піднялися вгору на знак бажання вступити до рятувальної групи.

-       Я подумаю, кого ми відправимо. Поки що йдіть обідати, а після цього поговоримо.

У їдальні після хвилини мовчання продовжили обідати також мовчки. Андреа дивилася на ложку каші і шматок хліба, пригадуючи Ліну, прокручуючи свої спогади про неї знову й знову, продовжуючи звинувачувати себе у її загибелі. Їжа не лізла в горло, тому вона встала і хотіла вже йти, але потім, згадавши про збори після обіду, сіла на місце. Їй було потрібно чимось себе зайняти, щоб відволіктися. Але поки що їй залишилося лише чекати.

Нарешті піднявся Пітер. Усі підняли очі від тарілок, дожовуючи останній шматок.

-       Для поїздки вже все зібрано: запас їжі на чотири дні, мотузки, деякі інструменти, ковдри, вода, карти. Тепер щодо того, хто поїде. Прошу вийти вперед тих, кого називатиму.

Він по черзі викликав людей, які охоче виходили, кивали один одному і ставали позаду Пітера. І, коли їх уже було п’ятеро, він зупинився, поглянув на підняті догори руки і промовив:

-       Залишилося лише одне місце. Я знаю одну людину, яка сьогодні показала себе так, як я не очікував. І вважаю, що вона буде корисною у пошуках.

Андреа помітила, що люди почали озиратися на неї. Вона крутила головою на всі боки і усюди бачила усміхнені обличчя, що з сумом і жалем дивилися на неї, кивали і знову переводили погляд на Пітера. Той продовжував:

-       Андреа, виходь сюди, ти це заслужила. Сподіваюся, ти зможеш відправитися у експедицію сьогодні і ніщо не завадить зробити це, так?

Андреа розгублено дивилася навколо, усе ще обдумаючи почуте. Ось воно, те, чого вона так хотіла після свого приїзду сюди! Невже тільки смерть була здатна подарувати їй такий шанс?

-       Так, звісно, дякую за довіру, я їду.

Пітер кивнув і на цьому закінчив зібрання. Усі, крім обраних, продовжили роботу.

Група з чотирьох чоловіків, Андреа та ще однієї дівчини залишилася з бригадиром у їдальні. Вони уважно слухали настанови щодо маршруту, завдання, термінів та правил роботи на розкопках. Енді було важко зосередитися, раз за разом вона думками поверталася до ранкових подій, Ліни, Сніжка… Почуття провини було надто важким іспитом, проте вона повинна зараз бути сильною, заради Ліни, заради себе.

Коли Пітер доніс усе, що хотів, до членів групи, коли усі відповіді на питання були отримані, вони розійшлися на півгодини, щоб зібрати одяг у дорогу. Андреа ж перш за все побігла провідати Марка, сподіваючись побачити там не тальки Софію, але й Ская, та попрощатися з ним.

Тихенько відкривши двері медпункту, Енді побачила Софію, яка сиділа біля Марка. Побачивши дівчину, Соня показала їй вийти за двері і послідувала за нею.

-       Як він? – з тривогою та турботою в голосі запитала Андреа.

-       Слабкий, нічого обіцяти не можу. Зараз він відпочиває.

-       Просто хотіла його провідати, бо я їду з пошуковою групою. Передавай йому вітання від мене і побажання швидше одужати, - дівчині було шкода, що вона не змогла побачитися з ним. Він завжди добре ставився до Андреа.

-       Звісно, передам. Зараз йому просто потрібен спокій. Будемо сподіватися, що, коли ти повернешся, то він вже одужуватиме, - Софія змучено посміхнулася, помахавши на прощання Андреа.

Вона ще збиралася попрощатися зі Сніжком. Після ранкового хаосу цей малий пухнастик забився в куток хліва і ні в яку не хотів виходити.

-       А ти, часом, не захворів? – примовляла Андреа, пестячи його маленьку голівку. – Чи ти теж сумуєш за Ліною?

Звісно, козеня не могло дати відповідь на її запитання, а лише тулилося до неї, час від часу ховаючи свою мордочку у неї під рукою. Проте її був час йти, тож вона з неохотою піднялася, ще раз кинула погляд на козеня і побігла за своїми речами до кімнати.

Перевдягнувшись і взявши капелюха, Енді була готова до подорожі. Оглядаючи поселення, вона подумки прощалася з усім, що її оточувало, бо розуміла, що робота буде доволі небезпечною і хто зна, що може з ними трапитися.

Усі члени експедиції зайняли свої місця у критому возі. Пітер вийшов проводити їх. Біля кухні стояла Грета і махала рукою до тих пір, поки вони заховалися за рогом, виїхавши за ворота поселення. Попереду лежав лише курний шлях і рівнина, спечена сонцем. Де-не-де траплялися остови зруйнованих будівель, купи каміння чи спалені дерева. Сонце вже хилилося до заходу, а перед ними лежав довгий шлях на північ.

Місто, в якому знаходився осередок Клубу, лежало південніше, у посушливій зоні, тому їх шлях пролягав через незаселені райони до старого міста, у якому залишалося ще багато таємниць, зруйнованих будинків, що височіли на багато метрів над головами. Нажаль, Ліна ніколи не зможе побачити цього.

Їхали мовчки. Гарячий вітер задував до воза, приносячи пил і спеку. Дехто почав дрімати, заколисаний рівномірним рухом. Далі дорога була майже неїжджена, воза кидало і хитало на усі боки, рух його уповільнився не дивлячись на те, що вони мали поспішати, щоб дістатися до першого пункту на карті. Там збирачі, які відправлялися у ці краї, зазвичай ночували перед тим, як подолати наступний відрізок шляху.

Нарешті один з чоловіків, його звали Віктор, порушив тишу питанням, що спрямовувалося тому, хто керував возом:

-       Встигнемо?

Той, другий, міцний чоловік на ім’я Алекс, коротко кивнув головою на знак згоди. І знову тиша нависла над ними, лише віз рипів у такт руху. На мить Андреа здалося, що вона провалюється у величезну темну прірву, але її просто зморив сон.

Трохи згодом вона відкрила очі від того, що віз надто хитнуло у бік на одній з чергових ям, з яких складалася дорога. Усі, крім Алекса, що й досі сидів попереду та слідкував за дорогою, спали, схилившись один на одного. Андреа обережно вилізла з-під чиєїсь руки та пробралася наперед, де сіла біля візниці.

Сонце все нижче хилилося до горизонту, загрожуючи згаснути до того, як вони досягнуть місця призначення. Усі розуміли, що залишатися просто неба дуже небезпечно. Проте Алекс був неймовірно спокійним, що змушувало думати, що у них все добре, і так і задумано.

Андреа роздивлялася безкрайні простори, що розкинулися навкруги. Де-не-де вона бачила поодинокі дерева, купи каміння та стовпчики, які колись, мабуть, були житлом чи господарськими будівлями. Ще ніколи їй не доводилося бувати так далеко від поселень. Але після війни дивитися тут особливо й не було чого. Усі великі міста лежали в руїнах і могли слугувати домівкою лише для тварин, птахів та вигнанців. Від колишньої величі хмарочосів залишилися лише купи бетону, заліза та битого скла.

Група почала прокидатися, один за одним ворушилися, а потім сідали, потягуючись, сонні люди. Зазираючи за плече Алекса чи Андреа, питали, чи давно спали і як далеко ще їхати, переймаючись тим, що скоро настане темрява. Віктор дістав карту, розгорнув та намагався зрозуміти, де вони зараз і чи далеко до головного пункту. Проте треба було чекати, поки з’явиться хоч-якийсь знак, який би вказував на місце їхнього перебування.

Потім, бачачи небажання Алекса відповідати на купу запитань, усі розмови знову припинилися. Кожен був занурений у власні думки, чекаючи на кінець сьогоднішнього шляху. А сонце все швидше хилилося на захід, з протилежного боку з’явилися хмари, що повільно наповзали на небо, що швидко темніло. Сутінки спускалися до землі, закутуючи дерева та кущі у грайливі тіні, перетворюючи їх на щось інше.

Раптом віз зупинився. Алекс зістрибнув і повів коня за повід. Через кілька метрів у сутінках показалася невеличка хижка, поблизу якої був хлів та колодязь. Люди радо зістрибували з воза та бігли вмиватися. Дівчина, яка їхала з ними, Марго, повела коня напувати після того, як Алекс звільнив його від воза, що так і залишився стояти посеред двору.

Чоловіки зносили усе, що було на возі, до хатини, складаючи окремо харчі та воду. Віктор завів коня до хліву. Тепер прийшла черга дівчат накрити стіл та організувати вечерю. Тут же у хатині на імпровізованій кухні вони знайшли кухлі та тарілки, куди виклали печену картоплю та хліб, що їм дала Грета, та принесли з криниці води. Проте треба було пам’ятати про те, що їжу треба економити і залишити ще й на зворотній шлях.

Після вечері порозкладали ковдри та й полягали відпочивати, щоб не запалювати вогню та не привертати увагу. Проте усі довго не спали, лежали, іноді пошепки перекидаючись кількома словами, аж поки ніч не зробила свою справу й не накрила їх покривалом снів.

На чергування став першим Віктор. Вони розподілили чергування за вечерею, тож Андреа чергувала, коли сонце тільки визирнуло з-за обрію. Вона розбудила Алекса першим, як він і просив, та стала збирати на стіл. І, хоч як не тихо вона рухалася, проте її почула Марго і, поправивши своє русяве волосся руками, потягнулася і стала допомагати Енді. Алекс повернувся з двору, де перевіряв воза та нагодував коня.

Коли усі попрокидалися і вмилися, настала пора сніданку. Закінчивши їжу, зібрали речі та посідали на воза. Алекс зайняв вже звичне місце попереду. Сьогодні їм треба було подолати довгу дорогу, бо попередня група, швидше за все, потребувала їхньої допомоги, або з нею могло статися найгірше. Проте Андреа намагалася не думати про погане, роздивляючись дорогу попереду.

Рухалися поки що вони швидко, бо дорога тут збереглася краще, тож ями були не такі глибокі, коняка йшла рівно після відпочинку та сніданку. Сьогодні, мабуть, думки подорожніх були зайняті вже не вчорашніми подіями, а тим, що на них чекає десь там, вдалині. Вони тихо перемовлялися, насолоджуючись ранковою прохолодою, що поки не відступила під сонячними променями.

Раптом рух припинився. Андреа побачила попереду зграю собак, що переходила через дорогу. Усі розмови припинилися, щойно вони зупинилися. Усі знали, що така раптова зупинка спричинена якоюсь небезпекою або перешкодою. Тепер усі сподівалися, що вітер не донесе запаху до собак і вони не повернуть до людей. Бо здичавілі собаки становили небезпеку таку ж як і інші дикі звірі. Збиваючись у великі зграї, вони полювали не тільки на тварин, але нападали й на людей, якщо ті з’являлися на їхньому шляху.

Цього разу їм пощастило і, перечекавши певний час, щоб впевнитися, що собаки не будуть їх переслідувати, вони рушили далі. На обід вирішили не зупинятися, щоб не гаяти часу. Тож дістали їжу, розділили і поїли. Проте коня треба було також нагодувати та й відпочити дати не завадило б, але вони вирішили дістатися до якоїсь будівлі і тоді вже зупинитися для відпочинку.

Ближче до полудня їм стали частіше траплятися дерева, а потім і зруйновані будинки. Доїхавши до більш-менш вцілілого, вони-таки зупинилися перепочити, тим більше, що сонце нещадно пекло і у візку було нічим дихати.

Тут, у затінку, навіть росло трохи травички, яку не зачепило сонце, тож кінь радісно смикав її. Залишилося знайти колодязь з відром і водою, щоб не витрачати власних запасів на тварину. Вони вирішили, що Андреа залишиться на варті біля воза, а усі підуть на пошуки. Обережно обходячи будинки від одного до іншого, вони, навіть, знайшли деякі корисні речі, такі як шматок мотузки, відро. Знайшовся і колодязь. Коня напоїли і полягали відпочивати.

Перечекавши кілька годин, вирішили продовжити шлях, щоб до темряви дістатися до того місця, де колись височіли будинки, на яких спочивали хмари. Саме там їм потрібно знайти групу, яка не повернулася, і з’ясувати, що ж з ними сталося.

Весь подальший шлях пролягав через невеличкі поселення, у яких колись жили люди, але після війни залишили, об’єднуючись у громади, або ж їх вибили розбійники, що траплялося доволі часто. Їхати доводилося не надто швидко, щоб раптом не вскочити у пастку, як у історії, яку дорогою розповів Алекс. Енді і Марго сиділи по обидва боки від нього і пильно вдивлялися у дорогу, намагаючись зрозуміти, чи є попереду небезпека.

Сонце стало пекти менше, знову повіяв легкий вітерець, проте наближення вечора стало помітно нервувати подорожніх, адже вони трохи не встигали до запланованого місця. Тож Алекс вирішив, що слід їхати трохи швидше, тому став підганяти коня. Той невдоволено хитав головою, проте пришвидшив ходу.

Нарешті Енді побачила силуети величезних будівель, а, вірніше, того, що від них залишилося. Усі зраділи від того, що ця довга дорога скоро скінчиться. І щоб там далі не було, вони хоч трохи відпочинуть від цього воза і набридливої спеки.

Час спливав, а вони наближалися все ближче й ближче до міста, яке таїло безліч секретів та забутих історій. Аж  коли сонце вже хотіло ховатися за обрій, вони, нарешті, досягли кінцевого пункту – великого двоповерхового будинку з гратами на вікнах, який дивом вцілів у підніжжя міста-великана.

Вони заїхали у двір і побачили, що тут і досі стояв віз попередньої групи, а от коня у хліві не було. Андреа подумала, що він або одірвався, або на ньому хтось поїхав.

Обійшовши будинок та двір, вони так і не знайшли ніяких вказівок на те, хто тут був і куди подівся. Тому їм нічого не лишалося, як поїсти і лягти спати, а вранці почати пошуки. Алекс нагодував та поставив у хлів коня, дівчата накривали на стіл. Після вечері усі полягали відпочивати. Завтра на них чекав важкий день.

Кам’яні джунглі

Ніч, як не дивно, минула спокійно. Вони, як зазвичай, чергували по черзі, уважно прислухаючись до звуків ночі. Андреа певний час не могла заснути, пригадуючи події минулих днів. Її серце боляче билося в груди, коли вона згадувала Ліну, Марка і те, що відбулося в той день з ними. Це назавжди залишиться серед її спогадів і ніщо не зможе цього виправити. Темрява огортала, але не приносила бажаного спочинку, аж поки думки та емоції не відступили перед владою ночі.

Темрява потроху відступала і вони почали збиратися у дорогу. На сході сонця вони вже були готові рушати. Проте перед ними постало інше питання: куди йти? Ніхто так і не знайшов ані плану, ані карти, ані будь-яких документів чи записок, на які можна було б спертися, щоб визначити хоч напрямок.

Вони вирішили йти пішки, взявши лише найнеобхідніше і обстежити найближчі будинки.

Вийшовши на пагорб, вони застигли, роззявивши роти від мовчазної величі кам’яних громад, що розривали небо своїми шпилями. У Андреа аж подих перехопило від виду цих кам’яних джунглів. Кілька хвилин вони просто мовчки роздивлялися навколо. Ніхто з них просто не очікував потрапити у таке місце. Проте день розгорявся і не можна було чекати, адже їх товаришам, можливо, вкрай була потрібна їхня допомога. Тож, скинувши оціпеніння, вони рушили дорогою до найближчого перехрестя.

Під ногами голосно хрустіло каміння і, здавалося, цей звук розносився на десятки кілометрів довкола. Скелети дерев пильно споглядають з боків дороги, стоячи на варті тиші і спокою. Легкий вітер перебирає пожовклим листям, граючи власну симфонію. Раптом Алекс зупинився, піднявши руку вгору. Усі заклякли, доки він роздивлявся щось на дорозі перед собою. Нарешті, не виявивши небезпеки, усі видихнули з полегшенням і рушили далі, час від часу уповільнюючись, роздивляючись довкола.

Аж ось і перехрестя. Прийшов час обрати напрямок. Це було дуже складно, адже місто велике, людей катастрофічно мало, а їх товариші, напевно, потребують допомоги. Алекс зупинився, піджавши губи, а на його обличчі застиг вираз нерішучості. Але це була лише якась мить слабкості. Енді не втигла кліпнути очима, як група відправилася ліворуч широкою дорогою, яка вела у зелені міські джунглі.

Піднявши очі, дівчина заклякла від подиву. Над нею височила будівля, верхівка якої, здавалося, торкалася неба, а вночі на ній, мабуть, спали хмари. Вона просто не вірила своїм очам, адже у їхньому новому світі не було нічого подібного, тому вигляд решток цивілізації справляв неймовірне враження. Проте від величі мало що залишилося: розбиті вікна, затягнуті рослинами, напівзруйновані чи вкрай потріскані стіни, у прохолоді яких шукали спасіння від спеки якісь бліді рослини, дорога, яка вела у гущавину засохлих і зелених рослин, що переплелися у дивному танку, не дозволяючи стороннім зайти у своє царство. Проте дівчина певний час просто стояла, завмерши посеред дороги, роздивляючись та крутячи головою на всі боки, наче потрапила до якоїсь казки. Цей дивовижний лабіринт зачаровував та вабив своїми таємницями. Їй так хотілося зануритися у це життя, яким воно колись було. Відвідати ці величезні споруди. Їй аж перехопило подих, коли вона уявила, скільки людей жило тут, і не могла собі просто уявити цього, адже могла лише включити свою фантазію.

Мариво, що полонило Енді, розвіялося так само раптово, як і з’явилося. Глянувши ліворуч, вона побачила перед собою побиту дорогу, над якою небезпечно нависали величезні важезні брили, які загрожували обвалитися прямо на групу, що саме стояла під ними. Струснувши головою та розвіявши неймовірне враження, Андреа повернула голову ще раз праворуч, бо їй здалося, ніби відблиск на воді, маленький промінчик сонця пробіг по її обличчу. Але більше нічого такого вона не бачила, тож побігла наздоганяти групу, що стояла, також вражена, ніби група комашок серед лісу велетенських дерев, а час пропливав повз них і, здавалося, що він уповільнюється. Навіть було видно крихітні часточки пилу, що повільно то підіймалися, то опускалися, пливли собі по вітру, що легенько дмухав по вулицях, іноді підіймаючи маленькими вихорами опале листя, сміття та всі часточки, що були настільки малими для нього.

Повільно просувалися вулицею, оглядали будинки, вигукуючи імена членів групи, заради яких вони й дісталися сюди. Крім їх голосів чутно було лише шелестіння сміття та звуки кроків, що луною відбивалися від будівель та кружляли навколо, іноді збиваючи з пантелику. Час спливав, сонце підіймалося все вище, розжарюючи усе навколо, ніби піч, проте їхні зусилля були марними. І з плином часу надії та сподівання швидко знайти зниклих танули, мов воск на сонці. Усі розуміли, що у цих кам’яних величезних джунглях блукати їм доведеться не один тиждень, перш ніж вони зможуть закінчити огляд міста. Це не влаштовувало нікого, адже часу залишалося обмаль.

Група вийшла на чергове перехрестя і усі втомлено опустилися на землю в тіні, випроставши ноги, втомлені безкінечними блуканнями зруйнованим і покинутим містом. Андреа відпила води, жадібно ковтаючи бажану прохолоду. Їй важко було зупинити себе, проте вона розуміла, що слід економити, тому, з сумом закрила її та заховала у сумку.

Алекс сидів, похмуро дивлячись на перехрестя, вочевидь роздумуючи, що робити далі. Було зрозуміло, що ділити групу він не хотів, адже це був їх перший вихід і він не міг передбачити дії інших, тим більше, таких молодих і недосвідчених членів групи.

Енді, прокручуючи в голові останні події, зловила себе на думці, що вони щось випустили, щось не врахували. Але ніяк не могла вхопити якийсь спогад чи враження, чи думку, яка крутилась десь у її голові, але ніяк не формулювалася, щоб поділитися нею з іншими.

Ріптом Алекс встав, за ним піднялися ті, хто був ближче. Вочевидь Андреа, задумавшись, пропустила якусь розмову, проте погляд їхнього старшого в протилежному напрямку від початку дороги, допоміг їй, нарешті, висловити те, що не давала їй спокою.

-          Стійте! Потрібно повернути назад!

Усі заклякли від подиву, пильно роздивляючись її, не в змозі зрозуміти мотиву такого вчинку.

-          З якого це дива? – озвучила загальну думку Марго.

І тут Андреа ніби прорвало. Раптом, всі думки склалися у готову картину, яку вона, нарешті, могла озвучити іншим. І це означало, що, можливо, вона знайшла ту зачіпку, яка біла так необхідна для пошуків.Але залишалося одне «але» - якщо її послухають, якщо їй повірять.

-            Коли ми заходили у місто, мені здалося, що я бачила якийсь відблиск праворуч, ніби світло впало на воду. Я тоді повернулася, але більше нічого не бачила. Я нічого не сказала, бо подумала, що то сонячне проміння відбилося від скляної чи залізної поверхні. Адже, якщо це не повторилося, то це була випадковість. Але я весь час прокручувала це у голові і тепер мені здається, що то могло таки бути не випадково. Мені варто було дивитися довше, адже, якщо це був сигнал, а той, хто його подавав, просто міг нас не бачити, а давати його навмання.

Ще не дослухавши до кінця, Алекс уже повернувся обличчям у той бік, звідки вони прийшли і пішов дуже швидко, на ходу кинувши у бік дівчини:

-          Покажи, де бачила це!

Енді вийшла вперед, ледь наздогнавши його, але потім перейшла на легкий біг, хоя як не було важко і спекотно, але вона розуміла, що це була її помилка, і вона могла коштувати життя когось із членів загубленої групи.

Маючи чітку мету і кінечний пункт, вони дісталися туди набагато швидше. Раптом зупинившись, Андреа вказала Алексу кудись на протилежний бік міста. Усі пильно вдивлялися у сірі громади, проте ніхто нічого не бачив. У Енді навіть засльозилися очі від напруження, так пильно вона вдивлялася. Якийсь крихітний черв’ячок сунівів почав гризти її, нагадуючи, що вона ще не досвідчена і могла помилятися. Проте, справу було зроблено і вдіяти більше нічого вона вже не могла. Віктор запропонував розвести сигнальне багаття, проте це було небезпечно, бо у місті могли бути не лише друзі, але й розбійники. До речі сигнал цей міг також завести їх у пастку. І цього не можна було виключати.

Раптом Віктор вигукнув, показуючи рукою на один з будинків вдалині:

-          Дивіться!

Усі повернули голови, намагаючись роздивитися, що то було. Аж тут Андреа побачила відблиск скла чи люстерка і пошкодувала, що одного з її скарбів немає з нею. Вона могла б його використати, щоб дати відповідь на сигнал. Усі почали замислено роздивлятися, думаючи, як вдіяти, проте Алекс зупинив їх, попередивши, що вони мають бути обережними, щоб не втрапити до рук вигнанців чи розбійників.

-       Нам потрібно зробити вигляд, ніби ми нічого не бачили і піти в інший бік, а потім зробити коло і повернути туди, де бачили сигнал, а також обійти його з іншого боку. Так ми убезпечимо себе від несподіванок, - сказав Алекс і всі закивали у знак розуміння.

Вони обрали шлях, який був найближчим, але не вів прямо до потрібного місця. Тож, піднявши речі, вони рушили, тихо перемовляючись. Проте варто було їм звернути, як вони набрали швидкість і попрямували, вже не розмовляючи, до необхідної точки.

Уламки будівель, дерева та кущі, що тепер вільно почувалися у місті та були, схоже, його єдиними жителями, дуже заважали просуванню. Весь час доводилося щось обходити, перелазити, тому просування вперед з кожним кроком ставало все повільнішим та не безпечнішим.

Через кілька кварталів вони зупинилися попити води та трохи відпочити, адже спека ускладнювала їхню задачу. Проте усі загорілися цією маленькою іскрою надії і тепер поспішали виконати місію, сподіваючись на її успішне завершення і повернення додому, бо нікому не подобалося знаходитися серед цих кам’яних джунглів, які лякали маленьких людей. Андреа не розуміла, чому раніше люди жили у таких містах, адже це було незручно та незатишно. Такі величезні будинки, довжелезні вулиці… І нічого не видно попереду.

Раптом, як у відповідь на її думки, Алекс зупинився, піднявши руку вгору. Усі завмерли, придивляючись та прислухаючись. Але навкруги стояла настільки глибока тиша, що, здавалося, вона розчавить їх собою. Енді здавалося, що такої тиші не буває. Проте це насторожувало. Але чого було очікувати у мертвому місті?

Проте, цього разу все обійшлося, і після сигналу вони знову рушили. Іноді звіряючись з картою, Алекс вів їх до мети. Андреа намагалася не відставати, проте, задивившись раз праворуч, ледь не налетіла на Віктора, що йшов попереду неї.

Група завмерла, побачивши вдалині купку людей, яка розташувалася на одному з перехресть попереду. Було видно, що там були чоловіки і жінки, які ходили та сиділи на меблях прямо посеред вулиці перед великою ємністю, у якій горіло вогнище. Вочевидь, вони щось готували. Алекс не знав, хто вони були і що тут робили. Швидше за все, вони знаходились тут постійно, адже посер вулиці були розставлені м’які меблі, столи, завалені якимись речами. Проте перевіряти їх дружелюбність ні в кого не виникало бажання.

Пощастило, що група Алекса підходила обережно, а на шляху саме перед ними розташувалися дерева та кущі, що пробили асфальт у бажанні вловити сонце серед сірих великанів. Першою дією, звісно, біло заховатися, тому вони усі, як по команді, гайнули праворуч, під тінь одного з хмарочосів. Трохи заспокоївшись і подумавши, вони вирішили обережно повернутися попід будинками і звернути на паралельну вулицю.

Енді вже нічого не розуміла, і їй здавалося, що вони вже заблукали, а їхні спроби вийти до потрібного місця були марними. Проте Алекс ішов вперед впевненим кроком, то там, то тут зупиняючись, поглядаючи вперед і в різні боки, вочевидь чекаючи на розвідників тієї групи. Проте усюди було тихо і безлюдно, мабуть, їх не помітили. Тому вони просувалися вперед, проте більш обережно, все ще очікуючи на ймовірну зустріч з тутешніми жителями.

Сонце впевнено хилилося до небокраю, якого не було видно за масивами будівель, тож, сутінок тут слід було очікувати раніше, ніж зазвичай. Прийшов час подумати про місце ночівлі. Востаннє повернувши, Алекс зупинився, знову прислухаючись та придивляючись, що було важко у сірих сутінках. Обравши один з будинків, що виглядав занадто розбитим для того, щоб бути добре захищеним, він повів групу туди, виславши вперед Віктора, який мав би знайти укриття.

Усі напружено чекали під одним з дерев, що виросло неподалік від входу. Через кілька хвилин нетерплячого чекання Віктор вийшов і махнув рукою, призиваючи групу. Крадькома, наче тіні, один за одним вони перебралися до будинку, розташувавшись прямо в холі, з якого було двоє дверей на обидва боки, щоб було як втекти, у разі загрози.

Чергували, як завжди, по черзі. Андреа спала погано, кутаючись у кофтину, лежачи у кутку. Проте вітерець потихеньку простягав до неї свої холодні щупальця. Але ніч промайнула швидко, і вже з першими промінчиками сонця група вже вирушила до пункту призначення.

Йшли мовчки, тихо й швидко, наскільки це дозволяла місцевість. Сонце тільки підіймалося, тож у глибині цих нетрів ще певний час стояли сутінки, що дуже заважало пересуванню. На кожному повороті та перехресті група, як по команді, зупинялася, Алекс повторював свій ритуал, а потім все продовжувалося, як і до цього. Раз чи двічі їм чулися якісь певні звуки, не схожі ні на що, що вони до цього чули, тож раз по разу у Енді виступала гусяча шкіра. Але вона заспокоювала себе тим,що тут багато уламків і заліза, яке може зсуватися під дією природних чинників і видавати певні звуки.

Вони потроху просувалися вглиб, озираючись, придивляючись та прислухаючись, а в руках тримаючи палиці та ножі, щоб бути готовими до нападу. Алекс кілька разів звірявся з картою, та жодного разу не зупинився для того, щоб відпочити.

А навколо підіймалися кам’яні джунглі: сірі величезні будівлі, що стриміли аж до неба, побиті вікна та іржаві машини, купи сміття, залишки доріг, та поміж цим – дерева, які вперто повертали собі владу серед каміння та бетону. Природа поступово знищувала усі сліди перебування людей, а ті залишки людства, що лишилися, вже не могли лишити вагомого сліду, зникаючи посеред гілля, жовтіючої рослинності та розпеченого каміння.

Андреа весь час думала про тих людей, які колись тут жили, намагаючись уявити себе тут, серед будинків-великанів та тисяч машин. Їй було страшно і дивно у цьому місці, проте й цікаво водночас, тож вона вбирала ці образи, намагаючись назавжди закарбувати їх у своїй пам’яті, бо ж не було ніякої надії на те, що коли-небудь вона ще повернеться сюди.

Тим часом вони наблизились до того будинку, у якому Енді здалося, вона бачила відблиск. Це був не черговий сірий велетень, а величезна будівля, схожа на гору з білого каменю, що виділялася на фоні міста. Її східчаста структура виглядала все ще привабливо і незвичайно, хоч колір був вже не ідеально білим. Андреа уявляла, як вона сяяла на сонці, коли була сніжно-білою. Її оточували трохи нижчі будинки, які виглядали карликами. Коли Алекс зупинився біля входу, група зрозуміла, що вони у цілі. Вони вирішили зробити невеличкий привал перед оглядом будівлі, бо всі виглядали занадто стомленими для того, щоб подолати багато сходинок нагору без відпочинку.

Чоловіки оглянули ближні вулиці та двори, поки дівчата шукали якийсь непомітний куточок для п’ятихвилинного відпочинку. Через кілька хвилин усі посідали, випроставши ноги та поглядаючи на білу гору, що нависала над ними, зберігаючи свої таємниці, які їм прийдеться розкрити.

Розкопки

Першим підвівся Алекс, показуючи, що відпочинок закінчено. Та й справді, як можна було відпочивати, коли їхні люди, можливо, а то й швидше за все, потребують допомоги? У Андреа аж тремтіли руки від хвилювання. Вкинувши до рота трохи їжі та зробивши швидкий ковток води, вона піднялася на ноги і стала біля лідера. Наразі група була готова, тож ніхто не заперечував проти якнайшвидшого просування. Проте обережність була на першому місці.

Віктор слідував за Алексом, тримаючи напоготові інструменти, мотузку та ніж. У кожного з них також був набір необхідних речей для розкопок. Проте, увійшовши до будівлі, вони побачили те, чого взагалі не очікували.

А це було справді шокуючим, адже перед собою вони побачили просто купу каміння. Група стояла, роззявивши роти від несподіванки, розглядаючи таку неймовірну, колись, красу: кольорові стіни, що утворювали величезний простір, хоч танцюй, розкидані то там, то тут меблі виглядали чудернацько, проте здавалися надзвичайними, яких вони ніколи ще не бачили. Але найголовнішим скарбом була підлога, що була припорошена пилом та засмічена, проте під цим килимом здавалася дзеркальною, хоча вже не усюди могла вихвалятися своєю цілісністю. Та дивуватися не було коли. Зліва почувся шерхіт, тож вони мусили ховатися. Добре, що було де. Проте все стихло так само, як зашуміло. Ніхто не з’явився і це вже було добре. Алекс дав знак залишатися на місцях, а сам пішов, обережно ступаючи, навколо величезної купи каміння, що височіла посеред холу.

Усі лише мовчки переглядалися та прислухалися, затамувавши подих, у надії, що він повернеться. Хвилини тяглися безкінечно довго, а у вухах аж дзвеніло від тиші, що стояла довкола. Усе, що їх оточувало, навіювало сум за тими часами, що залишилися десь у далекому минулому. А від найменшого руху у повітря здималися хмарки пилу, що рясно вкривав колись таку гарну підлогу, і яка зараз була вкрита килимом зі сміття та уламків.

 Нарешті усі побачили постать Алекса, проте ніхто не ворухнувся без команди. Коли він підійшов, то показав усім, що тут безпечно, тож всі зітхнули з полегшенням.

Виявилося, що тут обвалилася стеля, проте в дальньому кінці холу є щось схоже на гірку, по якій можна спробувати піднятися нагору. Тож уся команда рушила, обережно обходячи обвал, слідуючи один за одним ледь на слід у слід і намагаючись створювати якомога менше шуму. Хоч на перший погляд тут було порожньо, проте ніхто не був переконаний в тому, що у якомусь таємному місці не ховається той, хто може їм зашкодити.

Нарешті Енді побачила, що ховала купа каміння від її очей: це був, ймовірно, якийсь механізм, що підіймав людей вгору, проте вона й уявити не могла, як він працював. Частково поламаний, з місцями, де було видно чорне провалля, він був схожий на доріжку, що доволі круто підіймалася вгору. Всі однозначно вирішили, що Андреа найменша та найлегша у їхній групі, тож випробовувати цей шлях буде вона.

Обережно ступаючи, потороху переносячи вагу з однієї ноги на іншу, вона повільно просувалася, намагаючись не дивитися вниз, особливо у місцях, де з-під ніг майже вислизала підлога, тож на допомогу стали поручні, які ще не були повністю зруйновані.

Раптом Енді відчула якийсь рух під ногами. Усе дрижало, і дівчина думала, що зараз все впаде у ту чорну діру, яка де-не-де визирала своїми чорними очима з дірок під ногами. Тож Андреа мусила зупинитися, почувши зойк когось з дівчат унизу. Вперше поглянувши униз, де стояла уся група, вона побачила, що дистанцію майже здолано, тож не час зупинятися. Піднявши вгору голову, вона зосередилася на шляху, який їй залишився, тож, трохи пригнувшись на випадок, якщо хтось-таки є нагорі, дівчина обережно рушила далі після того, як дрижання припинилося.

Опинившись у кінці доріжки, вона обережно визирнула та покрутила головою у різні боки, придивляючись до темних кутків та прислухаючись до шерхоту вітру та сміття на підлозі. Очі трохи звикли до напівтемного приміщення, у яке світло не потрапляло майже, бо було оточене іншими кімнатами різних розмірів, тож трохи праворуч Енді побачила колону, до якої вирішила прив’язати мотузку та кинути друзям, щоб підійматися було безпечніше. Проте спочатку потрібно було роздивитися пильніше усе довкола та з’ясувати, чи нікого немає тут.

Обережність у їхньому житті була завжди на першому місці. Усюди й в усьому. Це було найголовніше правило для збирачів. Адже один необережний крок чи рух міг вартувати життя. Кожен рух мав бути дуже точним, а дії впевненими. Поводитися так було доволі складно у незнайомій обстановці, абдже на зосередженість впливало абсолютно усе.

Якомога тихіше ступала Енді по підлозі, дивлячись під ноги та придивляючись до тіней, що ховалися за розбитими меблями, поламаними дверима та виступами стін, аж поки обійшла приміщення, що розташовувалось навкруги того місця, де вона піднялася. Усе вказувало на колишню розкіш та красу, які панували тут багато років тому. Старовинні меблі, хоч і не були дерев’яними, а усі зі штучних матеріалів, вабили своїми чудернацькими формами. По кутках стояли вазони із засохлими квітами, проте, як ми знаємо, природа завжди бере своє. Тож з тих вазонів, що стояли біля розбитих вікон, вже визирала якась мізерна рослинність.

Кімнати були напівпорожніми, майже усе, що лишилося, було поламане і тельки заважало пересуватися. Андреа намагалася бути  уважною, тихою і швидкою водночас, адже розуміла, що група турбуватиметься про неї, схвильовано чекаючи внизу, проте їй хотілося увібрати усі ці образи, що оточували її, насолодитися і закарбувати у пам’яті назавжди. Гулко стукало серце, раз по разу впираючись у груди, загрожуючи вискочити зовсім, а вуха аж боліли від тиші, що її оточувала.

Нарешті, закінчивши з таким собі колом пошани та з’ясувавши, що нікого, крім неї, тут не було, вона прив’язала мотузку до наміченої колони і кинула групі, що вже нетерпляче перешіптувалася у темряві. Один за одним вони з’являлися, обережно підіймаючись і тримаючись, щоб не впасти, аж поки останній член групи не відв’язав мотузку і не повернув її Андреа.

Обходячи приміщення, Енді побачила інший підйом, що вів ще вище, тож прийшлося повторювати сходження та огляд знову, раз за разом, поверх за поверхом. Дівчина втомилася від напруги та зосередженості. Її переповнювали враження від спостереження картин з минулого, що раз за разом ставали у неї перед очима, коли вона переводила погляд з однієї речі на іншу, заглядаючи до різних кутків, приміщень та коридорів. Проте вона ніби розмальовувала це чорно-біле запилене приміщення, уявляючи велич та красу, що могли б тут залишитися.

Усі розуміли, що потрібно зробити перерву і трохи відпочити, тож посідали на черговому поверсі прямо на підлозі, незважаючи на бруд і пил, бо вибору не було. Кожен сидів і думав про щось своє, ніхто не розмовляв. Усі з нетерпінням очікували на завершення місії, бо невідоме нервувало і дратувало. Проте вони пам’ятали, що десь там люди, які, швидше за все, потребують їхньої допомоги. Але іноді у голові пролітала думка, що вони запізнилися, що на них чекає найгірше…

Андреа більше не могла всидіти на місці, тож піднялася та пішла шукати підйом на наступний поверх. Це було сигналом для усіх, що час продовжувати рух. Вона зробила ковток води і заховала пляшку. Весь процес підйому повторився знову, а потім ще раз, і ще. Енді нарахувала п’ять чи шість поверхів у будівлі, але їхній огляд займав так багато часу, що здавалось, ніби пройшло години три з моменту підйому. А коли вона підійшла надто близько до вибитого вікна, то їй стало страшно від тієї висоти, на якій вона знаходилася, бо раніше їй ніколи не доводилося забиратися так високо. А раптом усе обвалиться і поховає їх під купами каміння? Але роздумувати було саме не час, та й краще було просто не думати про це, а рухатися далі.

А далі не було куди рухатися. Піднявшись востаннє, вона наштовхнулась на перешкоду, що була майже відразу біля того місця, де вона піднялася. Тож довелося повернутися і погукати усіх нагору. Ходячи біля того завалу, вони не могли зрозуміти, що їм робити далі. Але, роздивившись уважніше, вони зрозуміли, що не все це було суцільною купою каміння.

Алекс повернувся обличчям до групи, яка ледь умістилася на вільному місці перед цією стіною. Усі завмерли і уважно дивилися на нього, чекаючи на те, що він скаже.

-  Так, що можу сказати, це не просто обвал. Хто і навіщо це зробив, залишається тільки гадати. Думка перша – це пастка, і, можливо, буде нам непереливки, тож будьте насторожі. Думка друга – хтось звів це, як захист від того, хто може сюди прийти. Я бачу, що можна спробувати зробити отвір і пролізти через нього на інший бік. Але це, безперечно, дуже небезпечно. Якщо ми витягнемо не той шматок… Але ми так довго сюди йшли… Що думаєте?

Запала глибока тиша. Кожен обдумував усі можливі варіанти, і, хоча вони втомилися, проте не бачили особливого вибору, бо просто вважали себе зобов’язаними довести справу до кінця.  

       З групи долинув чийсь голос:

-       Ти головний, тобі приймати рішення. Ми усе зрозуміємо і зробимо так, як буде потрібно.

Алекс захитав головою.

-       Що ж, добре, я на це сподівався, бо думаю, що мусимо дізнатися, чи не дарма сюди прийшли. Іноді треба довіряти своїм відчуттям. А я зараз відчуваю, що це не кінець історії. І, хоч я й не проти перепочинку, проте тут ми навряд чи помістимося,  для цього нам потрібно спуститися донизу. Думаю, ще один зайвий спуск і підйом забере забагату часу та сил, тож пропоную потихеньку працювати.

Усі закивали, проте навіть не могли уявити, з чого почати, щоб не обвалити усю цю купу на себе. Алекс, дивлячись на цю купу, теж замислився на мить, проте вперед просунувся Віктор і попросив усіх зачекати хвильку і дати йому подумати. Андреа теж, як і усі, роздивлялася нагромадження, аж раптом перед нею виникла ніби схема цього творіння. Вона побачила поєднання неправильних ліній, переплетіння та перетин деталей, накладання одних уламків на інші. Одна деталь не давала їй спокою: вона поки що не бачила, що треба прийняти, щоб розв’язати цю задачку. Усе, що залишалося, так це стоячи, витирати піт злоба та чухати потилицю.

Однак раптом, усього лише зробивши малесенький крок убік та нахиливши голову, вона побачила усе під трохи іншим кутом. Тож, намагаючись донести свою думку до Алекса та Віктора, вона хотіла пробратися до них і розповісти те, що побачила, проте не знала, як це зробити не дуже помітно для інших, бо не любила бути у центрі уваги. Проте у  такому місці ця задачка була не з легких. Тож довелося просити то одного, то іншого помінятися з нею місцями. Тож, нарешті, вона опинилася поблизу Віктора і Алекса, які уважно обмацували завал.

-          Можна я дещо скажу? – звернулася вона нерішуче до чоловіків.

Алекс, здавалося, був не дуже задоволеним, адже саме завдяки їй вони опинилися тут. Проте, він цінував думку кожного, тож, після невеликої паузи та обміну поглядами з Віктором, він коротко кивнув.

Енді почала описувати те, що побачила, ведучи рукою від однієї частини до іншої, показуючи та підкріплюючи свої думки цими жестами. Чоловіки уважно слухали, як і інші члени групи, яким усе одно не було чого поки що робити, тож вони також уважно спостерігали за тим дійством, що розверталося перед стіною.

У кінці своєї промови дівчина просунулася трохи убік і легенько потягла за уламок, що стирчав з цієї купи. З усіх боків почулися здавлені скрики остраху. Усі завмерли на мить, очікуючи обвалу. Проте цього разу їм пощастило: дівчина була права, і він легко вийшов зі свого місця у конструкції. Його передали далі, щоб не загороджувати простору перед стіною.

Андреа сама була трохи наляканою, адже вона не планувала нічого витягати, але, трохи смикнувши, відчула, що він піддається, ось і вирішила витягати. Проте зараз зупинилася у нерішучості. Група завмерла. Алекс кивнув знову, але лише після того, як дав знак якомога далі відступити від стіни. Маленькі руки Енді метеликами літали по уламках, натискаючи і підштовхуючи, проте далі діло не йшло. Вона була розгубленою і засмученою. Очі були сповнені сльозами, адже вона розраховувала так швидко вопратись з усією стіною, як і з першим шматком. Та не все виявилося так, як хотілося. Втома далася взнаки, тож вона потроху відступила углиб групи, даючи собі слово не розревітися прямо зразу.

Знову й знову вона прокручувала той візерунок, що склався у неї в голові, проте, здавалося, що вона щось випустила, щось важливе настільки, що вирішувало усе. Закривши очі і зосередившися, вона тричі глибоко вдихнула і видихнула, а потім повернулася до стіни. Усі навіть і не помітили, що вона кудись зникала, бо були надто зосереджені на поставленій задачі. Енді рішуче наблизилася до місця, звідки витягла перший уламок і покрутила головою, розглядаючи і напівтемряві складені шматки. Просунувши руку в утворений отвір, вона на щось знову натиснула і відчула, як під рукою рухається уся конструкція чи її частина.

Проте не тільки вона відчула це. Уся група згуртувалася поблизу спуску, Андреа так і лишилася стояти сам на сам зі стіною. Алекс підійшов до неї і показав , щоб вона відійшла трохи назад. Просунувши руку у той же отвір, він намагався витягти уламок за край, та він вислизав. Тож він просто відштовхнув його від стіни і той відлетів кудись углиб з глухим стукотом. Отвір розширився, тож Алек один за одним почав відкидати каміння, розширюючи його. Проте уся конструкція була настільки небезпечною, що усі дивувалися, як вона досі не обвалилася.

Успіх інколи засліплює, тож Алекс втратив зосередженість, бажаючи якнайшвидше закінчити усе це, тож, черговий раз відкидаючи уламок, поранив руку. Віктор підхопив його ініціативу, поки хтось із групи намагався допомогти перев’язати руку. Пощастило, що це була лише невелика подряпина, але і вона могла призвести до поганих наслідків у таких умовах. Тож треба було промити і перев’язати рану терміново.

Віктор був більш обережним, тож швидкість роботи знизилася, і уся група нетерпляче переступала з ноги на ногу. Уся ця ситуація помітно нервувала людей. Але через кілька хвилин отвір був розширений настільки, що можна було заглянути всередину, проте ніхто не поспішав цього робити, адже усе ще існувала загроза обвалу.

Віктор вирішив ще трохи розширити отвір, обережно розбираючи стіну уламок за уламком, виштовхуючи їх за стіну та намагаючись не обвалити усе собі на голову. Група спостерігала за цим, затамувавши подих. Аж ось ще кілька уламків відлетіло вглиб з глухим стуком і Віктор, нарешті, зміг вільно всунути голову в отвір. Проте було зрозуміло, що це не допоможе, адже світла було замало. Тож нічого не залишалося, як продовжити роботу. Він не довірив нікому змінити його, тож, трохи перепочивши, повернувся до розбору.

Через певний час отвір був настільки великим, що Андреа могла протиснутися туди. Алекс якраз підійшов до Віктора щоб дізнатися подробиці, тож дав дозвіл на це. Чоловіки допомогли їй піднятися, адже стіна з уламків не була розібрана до низу, тож їй довелося скористатися допомогою. Проте вона не знала, що робити з іншого боку, адже існувала можливість стрибнути на розкидані уламки й зламати ногу. Тож, порадившись, вони вирішили обв’язати її мотузкою і потроху спускати, щоб не довелося стрибати у темряву.

Спуск за стіну був напруженим. Усі помітно нервували через бездіяльність і безпомічність, тим більше, опинившись у обмеженому просторі. Через кілька хвилин Енді вже опинилася на тому боці і, знявши з себе мотузку, пішла праворуч на огляд приміщення, як робила це до цього. Майже нічого не було видно, тож їй доводилося пересуватися навпомацки вздовж завалу. Відійшовши на десяток кроків, вона почула крик і шум, під ноги покотилися уламки, а потім усе стихло.

У глухому куті

Десь, наче з бочки, лунали глухі крики людей, що залишилися на тому боці. Вона намагалася швидше повернутися до місця, звідки прийшла, проте у напівтемряві не могла зрозуміти, де саме це було. Андреа зрозуміла, що виходу звідси, швидше за все, немає. Тож їй не залишалося нічого, окрім гукнути, що з нею усе добре. І, хоча вона знала, що мала б залишитися біля стіни, проте першим її завданням було оглядати приміщення. Розмисливши трохи, вона вирішила побрести далі, тримаючись поблизу стіни. Торкатися руками її було вкрай небезпечно, адже звідусіль стирчали гострі уламки, тож йшла, обережно ступаючи, придивляючись, чи не приховані тут десь пастки, що було складно у цьому безладі, адже слід було трохи спішити.

Далі починалися знову приміщення, розташовані навколо, як і на поверхах нижче, які вона оглядала до цього. Від усього цього у неї вернулася голова, адже все було настільки однаковим, що вона вже не знала, на якому з поверхів і що вона бачила.

Проте тепер вона розуміла, чим відрязнялия розкопки, на які їх возили з притулку, і те, що відбувалося зараз. Раніше то було просто копирсання у багнюці, розгрібання сміття і нічого більше. Їх просто використовували для брудної та незначної роботи. Тут же була цілісінька будівля, у якій було стільки нового, стільки незвичайного і цікавого! Як вона шкодувала, що не було лише одного – часу, щоб роздивитися усе як слід. Проте вона вже знала, що було б корисним винести звідси з того, що побачила. Але де це було? На якому поверсі? У якому з приміщень? Вона була надто недосвідченою, щоб запам’ятати це. Мабуть, це прийде до неї з досвідом, коли вона огляне хоча б з десяток таких місць і навчиться у них орієнтуватися та не почуватися наляканою.

 У першому з приміщень, що вона почала оглядати, Енді по периметру добрела до вікна і вирішила, що ій потрібно більше світла. Але розбивши скло, вона приверне забагато уваги, що їй було зовсім не потрібно. Тож вона просто рушила далі, нічого цікавого чи корисного не побачивши у напівпорожній кімнаті.

Наступні кілька приміщень майже не відрізнялися від першого, тож, обійшовши їх, Андреа нічого не зацікавило. Вона поступово віддалялася від стіни і своєї групи, розуміючи, що тут або немає іншого виходу і їй доведеться якимось чином вибиратися, чи вона знайде безпечний вихід і вибереться звідси. Звісно, дівчина сподівалася на краще, тож, зітхнувши, просто йшла далі.

До неї періодами прилітали спогади про життя з мамою, потім у притулку. Усе здавалося таким далеким і чужим, що часом вона не розуміла, чи було це насправді, чи вона таким собі тільки уявляє життя. Згадуючи поселення збирачів, на неї накочували хвилі суму, адже стільки всього відбулося з нею: і Ліна, бідна Ліна! Проте спогади про Ская, Грету та Сніжка трохи розрадили її смуток. Де Скай зараз, що з ним? Вона шкодувала про те, що так і не попрощалася з ним.

Раптом відчувши несамовиту тугу та жаль до себе, вона присіла на краєчок якогось поламаного дивану, обтягнутого колись яскравою червоною тканиною. Вона згадала, як у притулку збирала та ховала свої скарби, а тепер сидить десь у запилюченій закинутій будівлі. Ії тонка рука повільно рухалася по тканині, відчуваючи чарівні переплетіння ниток, усі заглибини і подряпини. Поступово бруд було прибрано, і під її рукою, як під дією якихось чарів, з’явився золотавий, колись, плетений візерунок. Це видовище так захопило дівчину, що на мить забулися усі негоди та негаразди. А сонячний промінь, що раптом впав на тканину, змусив заблищати її яскравими барвами, що вмить підняло настрій дівчини і надихнуло йти далі. Андреа завжди любила насичені кольори. І, що б вона не казала, але їй так бракувало її скарбів!

Кілька разів змахнувши віями, наче крилами, щоб зупинити вологу, що загрожувала закапати з очей, вона піднялася й рушила далі, назустріч незвіданому, можливо небезпечному, що чекало її у тінях. Вона раділа, що не зустріла поки що нічого страшного, адже згадала, що була тут сама і розраховувати не було на кого.

Продовжуючи шлях, вона нагадала собі бути обережною та уважною. Рухаючись від одного кутка до іншого, з одного приміщення до іншого, вона роздивлялася довкола, шукаючи очима щось цікаве, проте погляд не чіплявся за щось одне, переміщуючись з одного на інше. Андреа вже починала відчувати втому від безкінечного блукання порожніми кімнатами, запиленими і засміченими, з вікнами без стекол, з поламаними рамами, куди вільно потрапляло сміття і пил. Але більше цікавого не було нічого.

Аж раптом Андреа побачила ще одну стіну, вийшовши з чергової кімнати і трохи повернувши ліворуч. Тут поруч було вікно, тому їй легше було роздивитися цю чудернацьку конструкцію, що загородила їй прохід. Тепер вона розуміла, куди поділися усі меблі та обладнання з кімнат. Тепер воно було все просто перед нею, укладене у неймовірну перешкоду. Проте, як би довго вона не роздивлялася, та потрібно було щось робити, аби вирватися з цього місця.

Дівчина торкнулася кількох уламків, що стирчали з купи, намагаючись витягнути їх та звільнити собі прохід. Але не все було так легко. Це було те ще завданнячко, і вона просто не уявляла собі, як його виконати. Відійшовши трохи убік, Енді спробувала ще раз, але з таким же успіхом. Від розчарування хотілося плакати. Проте вона не давала собі розслабитися.

-   Зараз просто посиджу, подивлюся, подумаю, і все вирішиться само по собі, - її голос дивно пролунав у цих порожніх стінах, відбиваючись і луною розносячись по кутках.

Андреа аж здригнулася від звуків свого голосу, не впізнавши його. Тоді просто присіла навпроти купи уламків і закрила очі, спершись руками на коліна. Але, трохи подумавши, вона вирішила перестати жаліти себе, адже нічого само не зробиться.

Піднявшись, вона підійшла до завалу праворуч і спробувала потягти то за один, то за інший уламок, аж поки не знайшла, нарешті, той, що піддався ій. Вона обережно виймала його, намагаючись не обвалити усе собі на голову. За першим послідував другий, а потім третій, а тоді ще один, і ще. Вона з натхненням працювала, аж поки не зрозуміла, що світло майже зникло і їй не видно майже нічого. Отвір був ще не достатньо великий, щоб пролізти, тож Андреа вирішила працювати до останнього промінчика.

Як же не вистачало світла! Працюючи навпомацки, вона згадала розмову, яку чула від старожилів, про прилади, що допомагали людям у такій ситуації. Вони живилися від чарівних «батарейок» і давали достатньо світла, щоб побачити шлях перед собою. Їх можна було носити з собою, а за потреби, змінити батарейки. Яким же чудовим, мабуть, було те життя «до»! Зараз такі блага просто зникли: ніяких тобі батарейок та ліхтариків (Андреа, нарешті, пригадала, як називалися ці прилади!). Тільки світло сонця та місяця освітлювали їх життя. Ще, можливо, свічки, і то, вони були доволі рідкісними. Не дарма ж люди прозвали їх життя «темними часами»! Ось тепер Андреа повністю розуміла значення цього вислову.

Руки жахливо боліли, проте робота по троху просувалася. Вона сама не розуміла, як, але у неї виходило розбирати цю купу. Їй завжди здавалося, що це неможливо, проте вона бачила, що це не випадкове нагромадження, а саме укладання уламків так, щоб за потреби їх можна було прийняти. Тільки до цієї головоломки треба було мати ключ. Шкода, але вона так і не здогадалася, як її розв’язати, тому діяла навмання.

Нарешті прохід був готовий, тож Енді спочатку обережно визирнула на той бік, проте там було темно, тож, довелося перелізти, намагаючись не зачепитися та не завалити цю купу на себе. Опинившись у повній темряві, було трохи неприємно від відчуття, ніби ти осліп. Йти далі вона не бачила сенсу, тож, зробивши два кроки вперед, приготувалася вмоститися на відпочинок прямо на підлозі посеред мороку, хоч це і суперечило здоровому глузду, бо за всіма правилами вона мала б знайти укриття, чи хоча б потурбуватися про захист хоч з одного боку.

Аж раптом їй здалося, що вона бачить мерехтіння вогню. Звісно, це був лише спалах, але тепер, коли очі трохи звикли до мороку, їй було легше придивлятися. Андреа рухалася у напрямку до того вогника у надії, що то вже її група, яку вона обійшла з іншого боку, влаштувалася на ночівлю. Ото сюрприз їм буде!

Прте вже через хвилину вона почала сумніватися в тому, що бачила. Може, то її втомлений мозок надсилає сигнал, що час спочивати? Адже, пройшовши кілька десятків кроків, вона так і не знайшла ніякого вогника, ні групу, взагалі нікого! Проте тут було невелике приміщення, яке вона обійшла, тримаючись за стіну. Дівчина вирішила, що воно слугуватиме відмінним укриттям на ніч. Тому, забравшись у найвіддаленіший від входу куток, вона скрутилася прямо на підлозі, підклавши руку під голову. Заснути в таких умовах було дуже важко, проте втома взяла своє, і Андреа миттєво поринула у світ снів.

Прокинулася вона від того, що жахливо бурчало в животі. Енді сіла, не розуміючи, де знаходиться, і протерла очі. Сонце ще не вибралося з-за верхівок сусідніх будинків, проте вже було досить видно. Андреа роздивлялася свою кімнату, яка була всього метрів п’ять у довжину і приблизно стільки ж у ширину. Меблів тут не було ніяких, мабуть, усі пішли туди ж, кіди і всі інші.

Ій не давала спокою думка про те, хто і навіщо усе це зробив, якщо тут не було нічого цінного? А, якщо й було, то чому не заховати його де інде? Чому саме тут? І де її група, і та група, яку вони шукають? Чи дарма прийшли сюди?

О, як багато запитань! І всі кружляли в голові дівчини, змінюючи одне одного, змушуючи дівчину відволікатися. Вона намагалася не думати більше про це, адже її ціллю перш за все, був огляд і пошук. Тож вона вирішила слідувати первинному плану. Проте їй було-таки цікаво, чи дісталася до неї група, чи ні, і де вони поділися, адже мали б уже бути тут.

На підлозі було багато слідів, що вели від отієї купи. Андреа повернулася до завалу і обережно висунулася на інший бік, проте ані групи, ані кого-небудь ще там не було. Усе виглядало зовсім іншим, ніж вона його пам’ятала. Мабудь, винне у цьому було сонячне світло, що тепер проходило з дальніх кімнат та, розбиваючись об стіни, проникало і сюди.

Енді завмерла, задумавшись над тим, що робити далі: чи повернутися до групи, чи йти вперед, та повертатися не хотілося, бо страшно було залишитися там між двома стінами, якщо, раптом, і ця завалиться.

Проте думати довго не довелося: почувся страшний тріск і дірку, через яку вона пролізла вночі, завалило уламками, що-таки не витримали ваги. Тому остаточним рішенням було йти вперед, до незвіданого. Тож, розвернувшись, Андреа пішла далі оглядати приміщення, відклавши на потім думку про те, як буде вибиратися звідси у разі, якщо іншого виходу не буде.

У неї весь цей час було відчуття, ніби за нею стежили, тому вона оглядалася, крутила головою, проте нічого підозрілого не було видно, аж допоки не пройшла трохи далі.

Першим, що кинулося в очі, була велика кількість слідів, що не належали Андреа, які йшли до того місця, де вона ночувала і в зворотньому напрямку. Так може і справді вона бачила той вогник? Волосся на голові заворушилося, а холод поліз під майку, вкриваючи дівчину гусячою шкірою. Внутрішній голос вимагав повернутися, проте її цікавість та жага пригод відкидали усі страхи і сумніви, усю обережність, якої її вчили, штовхали йти вперед, тим більше, що вертатися не було куди. Вона заспокоювала себе тим, що там, можливо, група, яку вони шукають. Їй так хотілося їх знайти! Можливо, її навіть нагородять за це та покличуть до клубу, де прийматимуть, як поважну, і на її честь буде влаштований обід…

Вона так розмріялася, що ледь не перечепилась через поламаний стілець, що лежав, перевернутий догори, в поламаною ніжкою та спинкою, посеред проходу. Озираючись, тепер вона бачила цілу купу слідів, чоловічих і жіночих, що чітко були видимі на цій запилюченій та засміченій підлозі. Страх знову підкрався несподівано і накрив, наче холодною ковдрою, примусивши дівчину зупинитися.

Андреа намагалася визначити звідки починалися і де закінчувалися ці сліди, проте, пройшовши до кінця, вона просто вперлася у стіну, біля якої вони обривалися. Нічого не розуміючи, Енді стояла і кліпала очима, їй ніяк не вкладалося в голові, як таке може бути. Вона стояла, нахиляла голову то в один, то в інший бік, намагаючись зрозуміти, де і що вона пропустила. Перед нею була стіна, яка була колись прикрашена виліпленими квітами, листочками та гілочками. Вони залишились де-не-де, фарба з них майже облізла, проте виглядало розкішно, особливо, якщо додати трохи уяви, як уміла це робити дівчина. Вона обережно пробіглася кінчиками пальців по виступах, які були чимось дивовижним для людини, що звикла жити у нашвидкоруч зведених будинках.

Раптом, під вагою пальців, один з виступів провалився, Андреа почула скрип, і перед нею повільно відкрився прохід, за яким продовжувалися сліди…

 Знахідки 

Енді роззявила рота від здивування. Оце так диво! Приховані двері… Хто ж знав, що таке буває. Проте, ними доволі часто хтось користувався, адже, заглянувши всередину невеликої кімнати, дівчина побачила ще більше слідів на підлозі. Проте, вони були іншого характеру: ніби хтось намагався тут прибратися, приховуючи сліди та напрямок руху.

Оглядаючи приміщення, Андреа відмітила, що тут було затишно: невелика кімната була світла, на вікні висіли темні штори з дорогої, мабуть, тканини із золотистим візерунком, які були ледь відсунуті, впускаючи всередину достатньо сонячного світла. Під вікном стояв невеличкий диван з темними дерев’яними підлокітниками, обтягнутий трохи пошарпаною, проте гарною темно-зеленою тканиною, яка гармонійно виглядала на фоні світло-зелених стін, хоч і була трохи брудною. Навпроти дивану під протилежною стіною стояла дерев’яна шафа теж з темного дерева, на полицях якої знаходилася ціла скарбниця: трохи запилючені, у яскравих обкладинках, книги вишикувалися рядами, виблискуючи глянцевим покриттям обкладинок.

Андреа не могла втриматися: її пальці ніжно та обережно торкалися цього скарбу, відчуваючи кожну западинку, кожну літеру, відтиснену на обкладинці… Вона завжди любила книги, хоч і бачила всього кілька. Проте вони були для неї чимось таким, що нагадувало про давні часи, які були «до». Колись у їхньому домі їх було декілька особисто для неї. У них вона любила розглядати яскраві малюнки з чудернацькими звірями, а мама читала казки та вірші, які так подобалися дівчині. Ці теплі спогади назавжди залишилися у пам’яті дівчини.

Проте члени клубу заборонили простим людям мати книги і твори мистецтва вдома, бо вважалося, що вони тільки відволікають від роботи, заважають робити все необхідне задля виживання людства… А ще тільки після війни, коли все життя перевернулося з ніг на голову, то книги були відмінним паливом для плит, коминів та просто багать, що розводили, аби нагрітися вночі або приготувати їжу. Проте, всі знайдені примірники забирали до клубу, і більше їх ніхто не бачив. Тож залишилися кілька посібників, щоб навчити дітей читати. І все…

За це Енді ще більше ненавиділа поважних, хоч нікому про це і не казала. Але, згадуючи, як прийшов патруль на огляд їхнього будинку, як вони розкидали усі речі у пошуках заборонених картин, книжок та інших речей, у неї просто кров закипає в жилах. Як вони могли так вчинити! Як могли забрати у цих нещасних людей Слово, яке іноді розважить, іноді навчить, деколи – зігріє? Вона пам’ятає, що саме тоді тримала у руках одну зі своїх улюблених книг про звірів. Та ось до неї підійшов озброєний солдат, весь у чорному з голови до ніг, і просто вирвав книгу з її рук! Їй іноді згадується, як вона тоді плакала, а мама гладила по голівці, витирала гарячі сльози та тихо шепотіла щось заспокійливе.

Дівчина настільки заглибилися у спогади під час споглядання такої кількості книг, якої ніколи не бачила, що була готова забути про голод і спрагу, їй аж перехоплювало дихання від розуміння того, що вона щойно знайшла! Справжній скарб! Жага до пізнання знову захопила Енді. Тож, вибравши навмання книгу, вона обережно витягла її та присіла на диван, одразу занурившись у споглядання такої великої, з кольоровими малюнками та гарним шрифтом, книги. Гортаючи сторінки, заповнені маленькими чорними літерами, вона поступово почала їх пригадувати, впізнаючи спочатку найлегші. Згодом вона з радістю з’єднувала їх у слова, а ті – у речення, абзаци…

Її серце метушилося в грудях, яке ж приємне та цікаве заняття! Проте, вона зовсім забула про усе на світі. І раптом вона здригнулася, наче хтось за руку смикнув. Закривши книгу, Андреа з неохотою підвелася, поставила її, з обережністю та неймовірною ніжністю востаннє провела рукою по корінцях книжок і, зітхнувши, ступила на поріг інших дверей, що були поруч із шафою.

Вона опинилася у вузенькому коридорі, до якого світло потрапляло лише з кімнат, що були позаду та попереду. Енді уважно придивлялася до кожної шпарини, проводила рукою по нерівних, колись вкритих якоюсь світлою фарбою, стінах. Крок за кроком вона обережно наближалася до невідомих дверей, що були трохи відкриті, проте не бачила, що ховалося за ними.

Зупинившись, вона прислухалася. За дверима було так тихо, що здавалося, наче звук її дихання просто замерзає у повітрі. Це трохи бентежило дівчину, адже вона відчувала себе глухою, бо у вухах весь час дзвеніло, тим більше, що вона намагалася йти так тихо, як тільки могла.

Відкриваючи ширше двері Андреа сподівалася, що не почує їхнього скрипу, який би видав її, що б чи хто б там на неї не чекав. І їй пощастило – двері відчинилися безшумно, дівчина змогла озирнутися і оцінити, чи безпечно тут. Вона досі дивувалася цьому місцю: на широкому вікні висіли гарнющі золотисті штори, і від блиску їх Андреа аж заплющила очі. У кутку біля вікна стояли два крісла, оббиті червоною тканиною, з вирізьбленими дерев’яними підлокітниками та ніжками. Андреа звернула увагу на те, що на підлозі більше не було пилу і бруду, тож, вочевидь, цим приміщенням хтось регулярно користувався. Окрім кресел тут ще був великий дерев’яний стіл зі стільцем, що стояв біля нього. На столі були розкладені якісь папери. Проте дівчина не ризикнула передивлятися їх, адже тут знову були двері, за якими, як їй здалося, вона щось почула. Енді завмерла, намагаючись не дихати, і їй здавалося, що серце зараз просто вискочить з грудей від переляку.

Проте робити не було чого, тільки вперед, тому вона знову обережно штовхнула двері після того, як послухала ще раз і нічого не почула. Ій залишилося тільки сподіватися на те, що за ними нікого не було. Проте, відкривши їх, Андреа побачила перед собою доволі простору світлу кімнату, у якій сиділо щонайменше тридцять осіб, переважно чоловіків, проте і жінок було достатньо.

Ці двері ледь рипнули, Енді від здивування просто завмерла на порозі, навіть не намагаючись заховатися. Вона просто навіть не очікувала побачити тут такої кількості людей. «Звійдки? Хто вони? Що тут роблять?», - Андреа здогадувалася, ким вони можуть бути, проте доказів ніяких не було, тож вона просто стояла.

-   О! Дивіться-но, у нас гості! – високий чоловік з сивою бородою та кучерявим сивим волоссям лагідно дивився на дівчину. Очі його, темні, як два горіхи, сяяли добротою, на вустах грала легка посмішка.

Усі замовкли ще тоді, коли Андреа тільки з’явилася перед ними. Тепер же просто сиділи, роздивляючись гостю, від чого їй стало незатишно і вона обхопила себе руками, намагаючись заховатися.

Чоловік продовжив:

-   Не бійся, дитино, присядь. Ти, бачу, дуже здивована, проте, як бачиш, ми – ні. Ми вже давно за тобою стежимо і тільки чекали, коли ти до нас приєднаєшся…

Він зробив невелику паузу, вочевидь для того, щоб Енді присіла на стілець, який він їй запропонував. Вона була геть спантеличена і, трохи покліпавши очима, присіла на стілець, очікуючи на якісь пояснення.

-       Мене звати Юджин, а це мої друзі. До речі, тут є й ті, кого ти шукаєш.

Після цих слів він поглянув у дальній кут, в якому сиділо шестеро осіб, які тут же поглянули на неї і дехто навіть помахав їй рукою.

-   Я розумію, тобі важко зараз збагнути усе, але просто хоча б вислухай, а потім я відповім на твої запитання. Домовились? – Юджин дивився на Андреа, очікуючи на відповідь.

Їй нічого не лишалося, як кивнути головою і слухати, адже вона поки що мала тільки теорію, яку хотіла підтвердити чи спростувати, аби тільки не залишитися без цього знання. Сивий чоловік відкашлявся, а потім почав розповідати:

-   Зібралися ми тут не просто так, як ти вже зрозуміла. Ми тут живемо. І так, ми не працюємо на поважних. І так, ми – вигнанці…

У кімнаті було тихо, усі уважно слухали, а слова Юджина повисали у повітрі. Він зробив паузу.

-   Розумієш, коли все пішло під три чорти, встановився новий порядок. Але лишилися ті, кому він не подобався і не подобається зараз. Тому до нас іноді приходять люди, які справді хочуть змін.

Він оглянув присутніх, при цьому деякі з них закивали головами.

-   Багато хто з нас пам’ятають, як усе було «до». Тепер ми намагаємося зібрати усі уламки світу докупи і відродити його. Група, яку ти шукаєш, натрапила на наших людей. Ми їх привели сюди, нагодували, напоїли, все пояснили… Ой, люба, вибач мою грубість! Ти ж, мабуть, голодна! Дівчата, а ну хутко організуйте чогось попоїсти!

Дві високі худорляві дівчини підскочили і вийшли у двері з протилежного боку приміщення.

-   Ти, мабуть, втомилася блукати, нас шукаючи? А твоя група усе ще намагається пробитися до тебе. Наші хлопці ходили дивитися. Вперті вони, твої друзі.

-   Так, - Андреа тихо відповіла, обмірковуючи усе почуте. Її теорію було підтверджено, і, десь у глибині душі, вона була цьому рада, адже їй також не подобалося так жити. Прогресу у відновленні суспільства та цивілізації взагалі сподіватися було марно. І, хоча зараз вона мала дах і їжу, цього їй було мало, бо вона пам’ятала теплі мамині руки, і їхню кухню, де тато з мамою іноді разом готували вечерю, сміялися… Ці спогади зігрівали її, давали сил і наснагу рухатися вперед, адже вона все ще сподівалася, що усе зміниться, що цу неї теж колись буде сім’я, і власний будинок, і діти, які не знатимуть такого життя, як зараз.

Дівчата повернулися з їжею та водою, віддали усе Енді, проте вона не поспішала їсти, хоч відчула, як шлунок скрутило від відсутності їжі. Ні, не те, щоб вона боялася, що її отруять, просто почувалася некомфортно під поглядами стількох людей.

Юджин, мабуть, зрозумів у чому справа.

-   Ти їж, не соромся і не бійся. Тут усі свої. А тебе ніхто не образить, даю слово! Тим більше, ти нам ще потрібна.

Андреа здивовано підняла брови, намагаючись швидше прожувати шматок хліба, який перед цим встигла відкусити.

-   Так, не дивуйся, у мене багато де є очі, я багато чого знаю, багато де буваю. Колись давно я знав твого батька…

У Андреа очі сталі круглі, як повний місяць. Юджин усміхнувся.

-   Звісно, ти такого не очікувала. Але, як бачиш, я зовсім не той, хто б міг вільно ходити містами, де правлять члени клубу. Я утікач, бунтівник, загроза. Тому за мене, навіть, призначили винагороду.

-   Але навіщо ви мені це розповідаєте, чи ви впевнені в тому, що я не захочу її отримати?

-   Так, звісно, проте я прожив немало і трохи розбираюсь в людях. Є в тобі щось від батька…

У Енді було так багато запитань, їй так цікаво було почути щось нове про батька, вона так сумувала за ним, проте розмову довелося поспіхом перервати.

Вона почула гучний свист і усі піднялися, швидко збирали речі, готуючись у дорогу. Юджин кинув на дівчину швидкий погляд:

-   Залишайся тут. Твої знайдуть тебе. Не кажи, що бачила нас, а лише те, що тут була їжа і схоже, що хтось був тут до тебе. Група, яку ти шукаєш, також залишиться.

-   Зачекайте, візьміть і мене з собою! Я так хотіла розпитати вас про батька! – Андреа з розпачем дивилася на єдиного у світі, хто знав її батька.

-   Пробач, дитино! Але поки що ти потрібна нам саме там, де ти є. Все буде добре! Не переймайся, ми ще зустрінемося! Пам’ятай, що ти маленький ґвинтик великої системи, ти маєш допомагати тим, хто стоїть вище. Коли ти будеш там, де тобі слід, де ти зможеш міняти світ, ти це відчуєш, просто ще не місце і не час.

Андреа зстигла, роззявивши рота, бо згадала слова Грети, яка колись сказала їй те саме, тільки про себе. Їй починало здаватися, що  у цьому світі все не просто так влаштовано, і вона багато чого не знає. Тому просто сіла і мовчки доїла свою порцію, поки розшукана група збиралася. Поглядаючи на них, дівчина побачила, що вони дуже спокійні і не схоже, що вони хотіли повертатися. Проте, згадуючи слова Юджина, вона розуміла, що і вони лише гвинтики, і що у них є таке ж завдання, яке вони мають виконати, щоб опинитися на своєму місці, де вони зможуть міняти світ.

Група підійшла до Андреа. Поскидавши речі на купу, вони дивилися на неї, мабуть, гадаючи, що таке мале і недосвідчене дівчисько робить тут. Поки вона роздивлялася їх, з групи на крок виступив високий чоловік з рудим волоссям, яке, ловлячи яскраві промінці сонця, виблискувало, наче полум’я.

-   Привіт, Андреа. Я Кріс, лідер цієї групи. Вітаю, ти врятувала нас! Дякую! – він змовницьки підморгнув їй і розсміявся, оглядаючись на свою групу, члени якої також реготіли.

 Проте Андреа залишалася серйозною. Вона розуміла, що, мабуть, їй не важко буде збрехати, проте є люди, що стали близькими за цей короткий час, які читали її, наче розкриту книгу. І от їх буде важко обманювати.

-   Не переймайся, я все розкажу сам, як і що було, ти тільки свою частину, як дісталася до нас, ризикуючи опинитися під завалами… І, готуй сукню, тебе за це точно покличуть до клубу! Так, дівчата? Позаздріть Андреа! – він розвернувся до дівчат, що стояли трохи позаду нього і ті, роблячи сумний вигляд, кивали головами.

Андреа стояла, обмірковуючи усе почуте і побачене, хоча у її бік сипалися якісь жарти і усмішки, погляди, сповнені цікавості, проте вона не могла, ні, не знала, що їм відповісти. Просто стояла і чекала на групу, кроки якої вже було чути у коридорі.

Нарешті вони з’явилися біля них – обійми, усмішки, тисяча запитань і відповіді, яких Андреа не знала. Проте усе це відбувалося, як уві сні. Люди підходили, тисли їй руку, плескали по плечу, обіймали, вітаючи з таким неймовірним успіхом у першій і такій небезпечній експедиції. Проте Енді відчувала усе, що відбувалося, як нереальне. Вона просто не могла повірити у те, що її мрія, нарешті, здійсниться, і вона потрапить до клубу, хоч і не зможе там залишитися, як колись хотіла. Що на її честь влаштують обід, і вона сидітиме за одним столом з тим, на кого могла тільки кинути швидкий погляд крізь вікно у свій День народження.

Час спливав, усі трохи заспокоїлися. Було зрозуміло, що її групу задовільнили пояснення Кріса. Тож, хвилюватися було нічого, і всі почувалися у безпеці. А настрій Андреа приписали на втому, самотні блукання небезпечними коридорами та хвилювання від зустрічі.

Вирішили не залишатися тут довго, а відразу продовжити подорож. Кріс повів людей іншим шляхом, яким, з пів-години тому, пішли люди Юджина. Було очевидно, що він тут ходив не раз, але пояснив він, що знайшли його нещодавно перед тим, як з’явилася Андреа, списуючи на таємні ходи та заплутаність коридорів, якими блукали кілька днів.

Через кілька хвилин вони опинилися біля будівлі, яка вже почала викликати у Енді роздратування. А ще вона дуже жалкувала, що не взяла жодної книги, на які, мабуть, ніхто і не звернув уваги, бо були не на жарт налякані зникненням Андреа та знервовані її пошуками. На них чекало повернення додому.

Повернення

Час не стояв на місці, а вперто продовжував свій невпинний рух. Група бадьоро крокувала розбитими вулицями, ховаючись у довгі густі тіні величезних сірих будівель, яким, здавалося, кінця-краю не було, оминала давно покинуті автівки, уламки стін, понівечені меблі. Шлях додому, як завжди, здавався коротшим, проте цього разу тягнувся неймовірно довго, адже усі мовчали, боючись наразитися на небезпеку у вигляді банд, які ховалися у цих нетрях у достатній кількості для того, щоб була ймовірність натрапити на них.

Андреа теж мовчала, обмірковуючи усе побачене і почуте, згадуючи і прокручуючи в голові усі події, що відбулися з нею зовсім нещодавно. Вона досі не розуміла, про що казав Юджин там, у будівлі. Але єдине, про що вона шкодувала, так це книги, що так і залишилися стояти там, нікому не потрібні, припадаючи пилюкою. Хоча, хто зна, чи не потрібні вони насправді. Вона знову пригадала те приємне відчуття від дотику до  паперових сторінок, до прекрасної обкладинки, яка так чудово збереглася.

Маневруючи поміж будинками, вони з кожною хвилиною наближалися до виходу з міста. Енді жалкувала, що не можна залишитися тут ще трішки, дізнатися, які ще таємниці зберігають ці сірі велети. Проте вона дала собі слово, що обов’язково повернеться сюди. Просто, ще не час. І треба трішки зачекати.

Думки переключилися на приємніші речі. Адреа згадала, що так, як усе вийшло чудово, то вона, мабуть, потрапить до команди збирачів. А також нагадала собі про обід, який має обов’язково відбутися на її честь, адже саме вона врятувала групу. Вона розуміла, що це не дуже чесно, проте, на даному етапі, від неї мало що залежало, тож поки що їй лишалося одне – пливти течією життя і не забувати про те, що одного дня ій доведеться вистрибнути з неї або ж розвернутися і почати свій рух у протилежному напрямку.

За цими думками її зненацька заскочив Віктор, що підійшов, посміхаючись і запитав:

-   Ти у нормі?

Андреа не відразу зрозуміла, що він з нею розмовляє, тому кілька секунд подумавши, перепитала:

-       Що?

-       Ти у нормі, питаю? Чого замислилася, щось не так?

-       Ні, ні, все гаразд, просто так багато сталося, досі не прийду до тями.

-       Ну, так, це ж чудово – у першу експедицію і з таким успіхом! Звісно, що ти у шоці! Та ще й стільки пригод! Я, прям, заздрю!

-       Та нема чому заздрити! Ще б Пітер оцінив так, як би мені того хотілося. А то поплескає по плечу і скаже, що я молодець ну і далі у тому ж дусі.

-       А ти хотіла  більшого, так? – Віктор не відставав, засипаючи її запитаннями, від чого Енді вже почала втомлюватися. Це був один з найдовших діалогів у її житті.

Вона не відповіла, просто здвигнувши плечима. А кому б не хотілося більшого у цьому світі? Дивні у нього питання, які вже почали трохи нервувати дівчину.У цьому напівпомерлому світі, як і колись, як і після них, до останньої живої людини, усі хотітимуть чогось більшого. Така вже натура у людства. Маю будинок, хочу коняку. Маю будинок і коняку, хочу багато їжі. І завжди чогось не вистачатиме.

Енді було цікаво, чи так було завжди, проте вона майже не сумнівалася, що відповідь позитивна.

Віктор, побачивши, що Андреа втромилася від його розпитувань, потихеньку відстав, запитуючи щось у Кріса, який йшов зі своєю групою трохи позаду. Дівчина зітхнула з полегшенням, що, нарешті, її залишили у спокої.

Вони наближалися до того місця, звідки почали пошуки групи, саме тут, де Енді побачила відблиск і куди вони повернулися після того, чк пішли у інший бік. Вона на мить зупинилася і повернулася подивитися востаннє на усю велич і красу цього міста-велетня у проміннях сонця, що повільно докочувалося обрію. Через пів-години воно заховається на відпочинок, а група дістанеться свого першого місця для ночівлі.

Потроху, тихі розмови зійшли нанівець, відчувалася втома від довгої подорожі. Алекс, відчуваючи загальний настрій, теж пришвидшив ходу. Ось, нарешті, і їх місце ночівлі. Усі з полегшенням розташовувалися до вечері і на ночівлю. Проте одне питання не давало Андреа спокою, проте вона не могла його озвучити, бо відчувала, що і так знає забагато, тож зайвий раз привертати увагу до себе не хотіла. Натомість її думки озвучив Алекс, який саме повернувся після огляду території. Він відзвітував, що кінь не втік, добре, що вони лишили йому багато корму, тож лишалося сподіватися, що його не вкрадуть, і дикі звірі не доберуться. Тож це було щастям, що пішки йти не доведеться. Також він приніс частину припасів, які вони лишили захованими, тож вечеря буде вдалою.

Але тут же він запитав про коня другої групи. Кріс не розгубився, мабуть, він уже тисячі разів прокручував свою відповідь у очікуванні цього запитання. Тож він прям випалив, здавалося, навіть, не дослухавши питання:

-   У нас його вкрали у місті ще на другий день, як ми сюди приїхали. На ньому вирішили перевезти дещо для розкопок і не вберегли…

Алекс і Віктор гаряче сперечалися про те, як тепер бути з другим возом. Усі знали, що кидати його не бажано, але одна конячка може не потягти два, якщо прив’язати один до одного. Проте не могло бути й мови про те, щоб комусь йти пішки чи лишитися тут.

Алекс знервовано ходив з одного кута в інший, розмірковуючи, яке рішення прийняти. Але через кілька хвилин оголосив:

-   Усім спати! Підйом ще до світанку, бо дорога буде довга.

Ніхто не сперечався. Андреа розуміла, що уже все вирішено і він щось придумав. Проте це буде завтра, а на сьогодні треба відпочивати. Підмостивши руку під голову дівчина намагалася заснути, закривши очі, проте думки кружляли у голові, влаштовуючи таку круговерть, що їй здавалося, ніби у неї вернеться голова. Вона намагалася себе заспокоїти, проте щось не дуже виходило. Енді чула, як один за одним засинають її товариші, поступово занурюючись у країну снів. Їхнє дихання заспокоювалося, ставало рівним і тихим. Проте їй не спалося. Вірніше спали лише її очі. Вона ненавиділа це дивне відчуття напівсну, коли хочеш заснути, але не можеш, хоча очі розплющити неможливо. Ти знаходишся на межі сну, тобі верзеться казна що, і ти зрозуміти не можеш, чи то думки твої, чи то вже сни.

Проте втома перемогла, віднісши Андреа у царство сну. Прокинулася вона від того, що хтось намагався розбудити її, трясучи за плече, хоч як не хотілося їй повертатися у реалії життя, та довелося. Тож, повільно відкривши очі, дівчина неохоче сіла, підігнувши під себе ноги і потяглася. Усі вже метушилися, збираючи речі у дорогу, тому довелося швидше прокидатися, перекусити тим, що залишилося та перевірити, чи нічого не забуто тут.

Вона востаннє обвела очима це приміщення, намагаючись запам’ятати усе до останньої деталі. Їй подобалася зовсім домашня і гостинна обстановка, яка тут панувала. Вони ночували на другому поверсі, зручно розташувавшись у двох невеликих спальнях. Шкода, що ліжка хтось забрав звідси, мабуть, піч топив чи щось таке. На підлозі ще залишився вицвілий, але ще й досі м’який темно-зелений килим, який гармонійно виглядав на фоні світло-сірих стін у тоненьку смужечку. Вікно було завішене світлою занавіскою, яка майже не приховувала вид з вікна, проте додавала затишку. Андреа згадала будинок, де жила з мамою і татом. Чомусь це місце раптом нагадало їй про дитинство.

Щоб не розчулитися ще більше, дівчина похапцем підхопила свої речі і спустилася донизу, де уже вся група була зібрана і готова вирушати. Алекс зачинив двері і залишив ключ під горщиком, у якому колись росли квіти, що стояв ліворуч. Наступна група, яка завітає сюди, також зможе переночувати у цьому гостинному місці.

Віктор вже прив’язав вози один за одним, Алекс віддав наказ рушати, а так як їх тепер було вдвічі більше, то і коняці було б важче. Але вирішили їхати до тих пір, поки дорога більш-менш була рівною і цілою, а потім мінятися і їхати по черзі. Звісно, це займе більше часу, ніж планувалося, і поставало інше важливе питання – харчування. Запаси майже було вичерпано, а ще потрібно мінімум два дні і одну ніч, щоб дістатися до їхнього табору.

Енді бачила, чим забита голова їхнього лідера, але зробити ніхто нічого не міг. Їм доведеться трішки поголодувати, проте це для них була не новина. І взагалі, у новому світі це була, мабуть, одна з найбільших проблем завжди, проте усі до неї настільки звикли, що просто не зважали на голод. От спрага, то інше. Без води не вижити.

Так як виїхали ще вдосвіта, то зараз тільки трохи розвиднілося і перед ними простяглася безкінечна дорога додому. Монотонний рух візків заколисував і присипляв уважність, змушуючи думки Андреа стрибати з одного на інше, пригадувати людей, з якими вона познайомилася за такий короткий термін.

Раптом Алекс зупинив коня і усі ледь не попадали один на одного. Група знала, що в жодному разі не слід рухатися після такої зупинки, аж допоки лідер не дозволить. Тому усі завмерли, не розуміючи у чому справа, аж допоки не побачили…

Прямо на дорозі перед ними стояло щось велике і живе. Воно було ще доволі далеко, але сонячне світло ледь почало пробиватися з-за хмар на сході і цього було явно замало, щоб розгледіти істоту.

Усі просто пороззявляли роти від подиву, бо ніколи не бачили такого дива. Алекс, Кріс і Віктор переглянулися і Віктор потихеньку став діставати зброю, що була закріплена під сидінням на такий випадок. Істота стояла, прядучи носом, її очі раз чи два блиснули, величезна паща привідкрилася, проте не було нічого чути – занадто далеко стояв той звір. Та це не заважало йому відчувати їхній запах. А він його відчув, це точно, адже тікати нікуди не збирався. Група сиділа тихо, ледь дихаючи від переляку.

Віктор тримав у руках щось схоже на довгого ножа, тепер він намагався прив’язати його до палиці, яку йому так же повільно подав Кріс. Дивлячись на велетенські розміри тварини виникало питання, чи впораються вони з ним ось цією зброєю? Проте Андреа помітила, що в руках у чоловіків з’явилися ножі, деякі жінки дістали луки із наплічних мішків і прилаштовували стріли, готуючись до бою.

Андреа озирнулася на людей у другому возі: напружені обличчя, руки на руків’ях ножів і готовність така ж, як і тут. Усі були готові, усі знали, що їм робити. Окрім Андреа. Вона була надто молодою, надто недосвідченою. Її очі бігали навколо у пошуках чогось, щоб стало їй за зброю, але на думку не приходило нічого розумного. Їй залишилося лише не заважати. І не загинути.

Аж тут прозвучав протяжний голосний вий, що розлетівся навкруги, підіймаючи волосся дибки під страху. Проте вже ніхто, здавалося, не боявся. Лише Енді з острахом очікувала того, що буде далі. Проте заспокоювала себе тим, що істота одна, а їх он як багато!

Раптом вона почула скрик на другому возі, люди почали кричати, повскакували з місць, крутячи головами навколо. Зброя була напоготові, люди напружені, як і натягнуті тятиви луків. Проте цього разу Андреа почула скрик ліворуч від себе і поряд з нею зникла дівчина, яка сиділа ліворуч. Енді розвернулася і побачила, що їхні вози оточують вовки, деякі з них кинулися на людей, яких вхопили з возів, проте ті боролися до останнього.

Андреа прийшла в голову єдин думка – звірі бояться вогню, проте де його зараз узяти? На возі було трохи сіна на підлозі, у сумці було кресало, тож лише залишилось придумати, з чого зробити смолоскип. Одягу було замало для того, щоб зняти з себе, тож вона глянула на інших. У однієї з дівчат на поясі була зав’язана сорочка.

-   Дай мені сорочку, якщо можна, я спробую розпалити вогоньб – Андреа так швидко проговорила, що сама ледь розібрала слова, проте дівчина її зрозуміла і, смикнувши сорочку, кинула її Енді.

-   Хоч би вийшло, хоч би тільки вийшло! – промовляла Андреа як закляття, пригадуючи, скільки часу зазвичай у неї йшло на розпалювання вогню.

Руки підступно тремтіли, кресало зривалося… Вона намагалася заспокоїти себе, проте цього марно було й чекати, коли навколо зойки, лайка, шуб боротьби та завивання. Треба було опанувати себе, і, до того ж, терміново! Енді заплющила очі, зробила глибокий вдих, видих і ще, і ще. Нарешті вона відчула, що більше не боїться. Вона стукнула кресалом раз, другий, третій… Звуки боротьби ставали ще жорстокішими, проте вона зосередилася лише на тоненькій смужці диму, що ледь пробивалася на волю. Аж раптом спалахнула іскра і Андреа підклала більше сіна підживлюючи вогонь. Вона, звісно, дуже ризикувала спалити воза, проте іншого виходу не бачила.

Запаливши імпровізований смолоскип, вона ногою збила полум’я з сіна і висунула палаючу палицю з воза. Звірі на мить завмерли, відступаючи від яскравого вогню. Біда була лише в тому, що тканина доволі швидко згорала.

Дівчина, яка віддала сорочку Енді, підхопила її і одірвала інший рукав, швидко обмотуючи навколо палиці, яку знайшла тут же, в кутку. Вона піднесла свій смолоскип до першого і запалила. Потім передала на другий віз, де уже люди, дивлячись на них, теж обмотали палиці тим, що змогли відірвати від свого одягу.

Тим часом сонце, нарешті, вийшло з-за хмари, розгоряючись усе яскравіше. Вовки потікали, чи то злякавшись вогню, чи то за командою свого величезного вожака. Коли люди трохи заспокоїлись, то дорога була вільна. Та навколо возів на кілька метрів розстилався кривавий килим: двох дівчат, які першими були зтягнуті з возів, розірвали хижаки, хоч як вони не боролися, та не змогли їх побороти. Ті, що вижили, сумно схилили голови, деякі плакали, проте усі були вдячні за їхню жертву. Чоловіки вирішили поховати тіла, щоб вони не стали знову здобиччю тієї чи іншої зграї.

Усі були втомлені і мовчазні, особливо похмурим був Алекс, який сказав декілька слів над могилами дівчат. Андреа їх майже не знала, та, все одно, їй було сумно і боляче. Увесь подальший шлях вони просто мовчали, кожен обмірковуючи та переживаючи усе знову й знову.

Через два дні і ніч вони повернулися у селище: змарнілі, виснажені, голодні і дуже засмучені. Назустріч з кухні вийшла Грета і Андреа з усіх ніг кинулася до неї. І тут сльози просто самі вирвалися з її очей, вона ридала на плечі цієї, тепер, мабуть, найріднішої у цілому світі, людини.

Члени обох груп забирали з возів свої речі, інші, як могли, допомагали їм. Грета, все ще обіймаючи Енді, рукою дала знак жінкам накрити на стіл та нагодувати прибувших, адже вони приїхали вже після вечері, майже на заході сонця, спішили, як могли, намагаючись швидше забратися з тієї дороги і від тієї зграї, яка з легкістю могла знищити їх усіх.

Прийшов і Пітер та, уважно слухаючи розповідь Алекса, стурбовано хитав головою. Це означало, що шлях до розкопок став ще більш небезпечним і до наступного разу їм треба буде ретельніше готуватися, знаючи про таку небезпеку.

Андреа, виплакавши усі сльози, нарешті заспокоїлась. Грета терпляче чекала, гладячи дівчинку по голові, як маленьку дитину. Потім обережно відсторонила її, посадила за стіл, насипала повну миску тушених овочів і поставила перед нею, примовляючи «ти їж, їж, дитинко».

Енді потроху заспокоювалася, адже запах їжі все-таки змусив її взяти до рук ложку і почати їсти. День потроху згасав, пристрасті від пережитого влягалися, і життя знову поверталося до свого руху, наче нічого і не сталося.

Поївши, Андреа сама помила і прибрала посуд, подякувала Греті і тихо побрела до кімнати, яку тепер називала своєю, щоб забутися неспокійним сном до наступного ранку.

Свято

Вранці Андреа прокинулася трохи пізніше, ніж зазвичай, проте все одно було ще рано для того, щоб усі інші теж прокидалися. Тож, за звичкою, вона тихенько взяла свої речі і вислизнула з кімнати. Вона вийшла на вулицю, де залишки нічної свіжості тікали світ за очі від променів вранішнього сонця.

Андреа дивилася навкруги так, ніби вперше бачила це місце. Так на неї вплинула поїздка і зміна діяльності. Та й вражень вона отримала стільки, скільки не мала, мабуть, від народження. Спогади про останні подіїї знову спливли у пам’яті дівчини, роз’ятрюючи душевні рани.

-          Енді?

Почувши знайомий голос, дівчина обернулася. До неї ішов той, кого вона і не сподівалася побачити, бо їй здавалося, що він її уникає. Скай, широко ступаючи, майже біг до неї, розкривши руки для обіймів і посміхаючись на весь рот.

Як же вона скучила за ним! І тільки зараз вона зрозуміла, що їй не вистачало його погляду, посмішки, дружніх жартів весь час, поки він ховався від неї. Андреа хотіла задати йому тисячу запитань, проте язик вперто не хотів рухатися, тому вони просто стояли, обійнявшись, і ці мовчазні обійми говорили замість них.

Через кілька хвилин, коли серце перестало вистрибувати з грудей, вони відсторонилися один від одного, Скай подивився їй у вічі і запитав:

-   Як ти? Все нормально? Розкажеш, що цікавого бачила?

-   Я? Так, начеб-то, в нормі. Я думала, ти вже все знаєш, - Андреа не хотіла згадувати багато чого, а ще більше їй хотілося розповісти про свою зустріч з Юджином і його людьми, та вона не повинна цього робити. Це поки що таємниця, поки вона не побачить їх ще раз (а вона тепер у цьому майже не сумнівалася) і не з’ясує все достеменно.

-   Ти якась інша… Хоча воно й не дивно… Багато хто з наших змінився, повернувшись звідти. А мене мати не пускає… - у голосі Ская звучав такий жаль, що Енді не могла дивитися йому в очі.

-   Нічого, усе ще буде, прийде і твій час. Я теж вже й не сподівалася на таку подорож, та бач, як все склалося, - дівчина намагалася заспокоїти його, розуміючи те, що відчував Скай, якому рідна мати заважала йти до мрії. – Твоя мама просто тебе береже, бо ти – єдине, що вона має цінного у цьому житті. Вона ж тебе любить!

-   Так, звісно. Проте мені набридло просто сидіти у таборі, коли навкруги стільки цікавих місць!

-   Ти забув, як я втекла за межі табору і ледь не загинула? От що чекає на тебе там. І не тільки це. Там немає нікого і нічого. І покластися ти можеш або на себе, або на людей, які поруч. Навколо лише пустка і дикі звірі, та ще й розбійники, не забувай і про найголовнішого ворога – сонце, - Андреа намагалася спокійно довести свою точки зору, проте почала захоплюватись. Їхня розмова переходила на підвищений тон, що зовсім не подобалося їй. Так недалеко і посваритися. І знову він ховатиметься від неї.

-   Я знаю…

Андреа трохи розповіла про те, що бачила у великому місті. Хлопець уважно слухав, дивувався та задавав питання. Час пролітав непомітно і ось вже й сонце піднялося, освітлюючи усе навколо яскравими променями. Їм слід було йти на сніданок.

Він почався з хвилини мовчання на честь дівчат, які не повернулися з цієї поїздки. Люди сиділи, схиливши голови, деякі плакали, особливо після промов тих, хто був з ними знайомий.

Після сніданку Пітер оголосив, що відправив посильного до Клубу зі звітом про рятувальну операцію, тому групі слід очікувати на винагороду, тож сьогодні час для суму, а завтра у таборі влаштують свято. Ну а винагорода від клубу буде пізніше, якщо буде.

Усі радісно зашуміли. Свята випадали на долю людей у нинішню пору не часто, тому зазвичай їх влаштовували гучними, веселими і готували щось смачніше, ніж тушені овочі, якщо могли собі дозволити.

Усі, звісно, знали, що ці свята під великим питанням у членів Клубу, як і твори мистецтва, та на щастя, вони не могли відібрати у людей голос і душу, що співає, коли їй весело. Та й іноді народжувалися настільки талановиті, що майстрували собі музичні інструменти з того, що могли відшукати, і грали на них такі дивні мелодії, що всі інші просто завмирали, милуючись тими переливами чи голосом музиканта. Одні мелодії були сумними, інші – веселими, у душах людей музика завжди займала помітне місце, особливо тоді, коли все інше було заборонене.

Так і сьогодні ввечері люди зібралися у центрі поселення, розпалили велике багаття і співали сумні, тужливі пісні на честь того, кого згадували у такі моменти. Мелодії брали за душу, змушуючи плакати, проте це заспокоювало, поступово музика заспокоювалась, переходячи від туги до суму і покою, настрій людей вирівнювався, туга поступово відступала.

Втомлені після цілого дня приготувань, люди поступово зникали в темряві ночі, аж доки не залишилися лише Андреа зі Скаєм, які мовчки сиділи біля розпеченого вугілля, що залишилося після багаття.

Андреа з моменту їхнього знайомства дивувалася можливості просто мовчки сідити поруч з ним, не говорячи ні слова, і це зовсім не напружувало, а навпаки, розслабляло її. Вона могла бути такою, як є: неговіркою, скромною, доброю, замкненою. З ним усе було інакше, ніж з іншими. От і тепер вона потай поглядала на Ская, який сидів, вперши голову в коліна, ворушачи довгою паличкою вугілля, вибиваючи з нього яскраві іскри. І він, ніби відчувши її погляд, теж повернув до неї голову, на мить зустрівши її погляд, і здалося, що між ними теж проскочила іскра.

-   Я, мабуть, піду. Пізно вже, - Андреа піднялася, обтрушуючи одяг від пилу і зібралася попрощатися, як Скай підхопився з місця.

-   Я тебе проведу.

Дівчина була дуже рада, що ще кілька хвилин зможе пробути з ним, адже їй було так приємно відчувати його поруч. Їй дуже не хотілося, щоб цей вечір закінчувався, проте було справді пізно, і дійсно потрібно було прощатися.

-   Дякую, що провів.

-   Немає за що. Добраніч. Завтра зустрінемося, - Скай, кинувши швидкий погляд на неї, розвернувся і пішов, залишивши Енді перед дверима її будинку.

Важко зітхнувши та похнюпившись, вона пішла до себе, гадаючи, що ж такого відбувається з її другом, у якого такі зміни настрою, що вона останнім часом ніяк не встигає за ними слідкувати.

Ранок перед святкуванням був дуже метушливим: усі бігали, щось кудись носили, облаштовували столи у центрі поселення та прибирали згарище вчорашнього багаття, звільняючи місце для сьогоднішнього дійства. Жінки більше клопоталися по кухні, дістаючи припаси та придумуючи смаколики, якими будуть пригощати усіх ввечері. Тому у повітрі розливалися пахощі смакоти, які не можна було витерпіти, особливо дітям, які час від часу забігали до кухні випрошуючи щось добреньке, але отримували тільки незадоволені погляди та інколи наганяй, якщо плуталися під ногами та заважали працювати. Ніхто не помічав ані спеки, ані втоми.

Першою справою Андреа було навідатися до свого улюбленця, якого вчора так і не бачила за клопотами та допомогою по кухні. Тому тільки прокинувшись, вона попрямувала до загону, де він зазвичай проводив ніч.

Сніжок, побачивши Енді, радісно замекав, очікуючи, що його зараз випустять на волю.

-   Маленький, як же я скучила! – промовила дівчина, випускаючи біле метушливе козеня, яке тут же почало бігати та стрибати навколо. Андреа погладила і почухала його та пішла нагодувати чимось свіженьким, він же не відставав від неї ані на крок.

Закінчивши з цим, Енді заглянула привітатись з Марком, який знаходився тут же не подалік, керуючи роботою, щоб швидше закінчити її та звільнити час для святкування. Він виглядав ще доволі блідим і сидів на стільці, спираючись на палицю. Вона підійшла і обійняла його:

-   Яка ж я рада Вас бачити! Сподіваюся, Вам вже краще? – запитала дівчина, пригадуючи останні події перед їх виїздом з поселення.

-   Андреа! І я радий тебе бачити! На роботу повернулася? Дякую, трохи краще. Софія – справжня чарівниця, поставила на ноги мене своїми відварами. Не зміг довго влежати і от вчора вже намагався тут порядки понаводити, та й на сьогодні залишилося роботи. Без мене, ти ж розумієш, ніяк, - він посміхнувся, підморгуючи дівчині.

-   Я можу чимось допомогти? Мене, наче, сьогодні нікуди не призначили, тож я, мабуть, тут працюватиму.

-   Та ні, дитинко, сьогодні твій день, і тих, хто з тобою повернувся. Ти ще не знаєш? Вам після поїздок дають два дні на відпочинок, тому сьогодні ти вільна. І сьогодні Свято!

-   Так, я пам’ятаю. А от про вихідні ніхто не казав. Ну то не страшно, бо не звикла я без роботи сидіти.

-   Та я й бачу, що Сніжка вже випустила і погодувала. Я все бачу. Я ж тут головний, - знову усміхнувшись сказав Марк. – То сьогодні тоді ти вільна сама обирати заняття!

-   Дякую! Тоді піду, мабуть, у кухні Греті допоможу, у них там сьогодні гаряче, - промовила дівчина, обводячи сумним поглядом подвір’я у пошуках Ліни, якої більше не було з ними. І знову ці сумні думки про те, яке ж коротке життя, захопили дівчину.

Енді махнула чоловікові, який проводив її поглядом, і пішла у напрямку до кухні.

Грета, яка була дуже заклопотана і крутилась, наче білка, намагаючись встигнути усе й усюди, дуже зраділа, коли Андреа запропонувала допомогу. На її обличчі відразу розгладились зморшки і засяяла добра посмішка. Тож далі час просто пролетів за роботою та розмовами з іншими жінками, які працювали поруч.

Коли сонце вже завершувало свій денний шлях і зависло над горизонтом, тіні збільшувались, а спека відступила, жінки накрили столи у центрі селища, що стояли навколо нового багаття. Сьогодні вечеря була надзвичайно смачною: свіжі пиріжки й пироги, фрукти, варена картопля і навіть трохи тушеного м’яса.

Коли всі, нарешті, знайшли собі місця, Пітер піднявся, тримаючи кухоль з фруктовим компотом і промовив:

-   Сьогодні ми святкуємо успішне завершення першої експедиції новоствореної групи. Прошу привітати їх оплесками!

Звідусіль лунали бурхливі овації. А потім їх лідер продовжував:

-   Тож сьогодні щасливий день і ми маємо нову пошукову групу! – піднявши кухоль він обвів очима усіх мешканців поселення, даючи сигнал до початку вечері.

У цей час Андреа намагалася очима відшукати Ская, якого не бачила від учорашнього вечора, бо була зайнята цілий день. Он там, навпроти неї і трохи лівіше сиділи її сусідки по кімнаті, набиваючи роти смакотою і періодично голосно сміючись, праворуч – Пітер і Марк, які були серйозними і заклопотаними як завжди, ліворуч -  Грета разом з жінками, які допомагали їй по кухні. Але ніде не видно було ані Софії, ані Ская.

Сумно подивившись у свою тарілку, Андреа раптом перехотілося їсти. Воно просто довбалася ложкою у їжі, складаючи з неї якісь неймовірні візерунки. Раптом поруч вона відчула якийсь рух праворуч і повернула голову. На неї дивилися веселі очі Ская.

-   Привіт! – весело кинув він і відразу взявся до їжі, наче голодував зо два тижні.

-   Привіт! – настрій Енді тут же поліпшився і вона, дивлячись на вовчий апетит свого друга, теж потроху стала їсти.

Через кілька хвилин почалися виступи їхніх артистів. Були тут і співаки, і музиканти і навіть клоуни. Голосніше за усіх тут сміялися діти, деякі з яких ніколи не бачили такого дійства у своєму житті, а розфарбовані дівчата і хлопці, підбадьорені такою реакцією, старалися ще більше їх розвеселити, підходячи до малечі, кривляючись та штурхаючи жартома один одного.

Андреа і сама була у повному захваті від побаченого, бо, хоч і не була дитиною, та ніколи не бачила і не чула нічого подібного. Раз за разом вона широко всміхалася і плескала в долоні, аж поки не помітила, що Скай дивиться на неї.

-   Що? – запитала вона, повернувши голову до нього.

-   Нічого, просто насолоджуюсь твоєю реакцією. Ти такого ніколи не бачила раніше?

-   Ні, а де б я могла? Я ж з притулку. Може, в дитинстві і бачила, та не пам’ятаю. Але мені це дуже подобається! Це так весело!

Енді справді отримувала справжню насолоду від свята: Скай був поруч, спілкувався з нею, смішив, коментував виступи, пояснював щось, розповідав про своє дитинство, згадував… Було так мило і затишно, він був близьким і таким рідним, що їй зовсім не хотілося, щоб це закінчувалося.

Проте ще не всі виступи були переглянуті, не всі пісні прослухані і проспівані, тож поки що її щастя було поруч. На даний момент це все, чого їй хотілося. І вона відчувала себе щасливою і задоволеною.

Та ось музика затихла, артисти посідали на свої місця і лише потріскування вогнища було чути, коли піднявся Пітер. Він подякував усім, хто готував і частував, хто ставив столи і тим, хто розважав. Ще раз наголосив на тому, що у поселення є перспективи і нагадав, що відправив звіт про останні події в очікуванні на винагороду, яка дістанеться, швидше за все, обом групам, які повернулися.

На цьому свято було завершено. Люди стали потроху розходитися, розносячи на місця посуд, лави і столи. Андреа неохоче встала.

Раптом Скай поклав свою руку на її руку і тихо промовив:

-   Не йди ще… будь ласка. Давай ще трохи посидимо разом. Хто зна, що нас чекатиме завтра і коли наступного разу ми ще отак посидимо…

Енді була трохи спантеличеною дотиком його гарячої долоні і відчула, як щоки її палають, як оті жарини у вогнищі. Проте руки не прийняла, а знову опустилася на своє місце.

Вона не знала, що у такій ситуації має робити, чи що казати. Це був перший раз, коли їй стало незатишно мовчати, хоч Скай і прибрав свою руку через деякий час. Але він також мовчав, дивлячись вгору, де над ними розвернула свою яскраво-зоряну ковдру ніч.

Ось їх стіл залишився останнім, усі інші вже були у їдальні, тож хлопець піднявся, даваючи їй знак, що і їм вже час йти. Андреа хотіла допомогти йому віднести стіл, та він її зупинив, покликавши одного зі свого знайомих, який якраз проходив повз. Тож Енді залишилося лише забрати посуд і віднести його до кухні. Вона намагалася не випускати Ская з поля зору, щоб попрощатися і подякувати за чудовий вечір, та, коли вона вийшла з кухні і заглянула до їдальні, там нікого вже не було.

Це трохи засмутило дівчину. Вона повернула у бік свого будинку, аж раптом з-за рогу вискочив Скай і налякав її.

-   Ти що! Хіба ж так можна людей лякати! – нагримала на нього Андреа, ударяючи по спині.

Він тільки розсміявся і обійняв її.

-   Не бійся, пташечко, я тебе захищу!

-   Від кого? Від самого себе?

Отак жартуючи та сміючись він довів її до будинку. Вона подякувала йому за те, що склав їй компанію, інакше було б не так весело. Він узяв її ліву руку, притис до своїх грудей, а потім відпустив. Попрощався і пішов у темряві, залишаючи знову якусь недосказанність між ними. Щось таке, чого раніше не було, і від чого у Андреа все ще палали щоки. Добре, що цього у темряві було не видно.

Вона ще трохи постояла біля дверей, сподіваючись, що сусідки по кімнаті поснуть, щоб не бачили того, чого вона і сама пояснити не могла.

Ще довго Андреа крутилася у ліжку, згадуючи їхнє прощання і теплий дотик Ская до її шкіри.

Нагорода

Наступний день пролетів непомітно за роботою, Андреа навіть ніколи і думати було про Ская, про вечір, про поїздку і плани на майбутнє. І лише ввечері, після того як вляглася у ліжко і закрила очі, то вперше за день, мабуть, згадала про те, що не бачила сьогодні свого друга, та це було останньою думкою на цей день, бо сон захопив її відразу.

Наступного ранку на сніданку усі були якісь метушливі, неспокійні, та Енді не помічала нічого незвичайного, мабуть, тому, що зранку годувала свого улюбленця і допомагала Маркові. Але незвично голосні розмови привернули до себе її увагу, тож дівчина почала прислухатися і аналізувати те, що чула. Та поки що цих уривків не могла зібрати до купи.

Та після сніданку піднявся Пітер, серйозний, як завжди, відкашлявся, привертаючи увагу і примушуючи усіх облишити розмови.

-   Сьогодні прибув посланець з Клубу, який повідомив, що група, яка була відправлена на пошуки зниклих нагороджується поїздкою до Клубу і обідом на їхню честь. Це відбудеться сьогодні, тому через годину після обіду чекатиму вас на площі.

Раптом у їдальні роздалися оплески. Андреа аж здригнулася від несподіванки, особливо, коли її і членів її групи почали плескати по плечу, намагалися потиснути руку, а то й обійняти. Їй було дивним, що люди щиро раділи за успіхи тих, хто працював поруч.

Звісно, вона була щаслива від того, що, нарешті, потрапить туди, де мало хто бував, туди, де проводила усі дні народження і звідки її весь час проганяли. Тепер вона заслужила бути там, їсти там, побачити того, за ким стежила протягом останніх років…

Єдине, що засмучувало дівчину це те, що Скай не поїде з нею. Проте вона сподівалася, що він теж порадіє разом з нею такій події, тож побігла шукати його. Кулею влетівши до медпункту, зашарівшись від радісної новини і від бігу, вона очима шукала хлопця, та її блукаючий погляд лише наштовхнувся на Софію, яка була чимось зайнята і підняла голову, уважно вдивляючись у обличчя Андреа і чекаючи на пояснень такого поспіху, коли дівчина ледь не вибила дверей, коли заходила.

-   Доброго ранку, Софіє! Я шукаю вашого сина, він тут?

-   Привіт, Енді! Ні, знову десь ховається, бо після сніданку я його не бачила.

-   Добре, дякую, піду пошукаю… - Андреа сумно попленталась до кухні, щоб запитати у Грети, чи та не бачила хлопця. Але і там нічого не дізналася, тож запитала у Марка, а потім і у Пітера, який проходив повз, після цього вже питала в усіх, хто траплявся дорогою, проте хлопець наче крізь землю провалився, бо від сніданку його ніхто не бачив. Тільки один з хлопців сказав, що той кулею вилетів з їдальні і кулею помчав у бік пасовища.

Енді не втрачала надії побачитися з другом перед від’їздом, але вже подумки скаржилася на його звичку тікати і ховатися саме тоді, коли він так потрібен! З ким же їй ще було ділитися радістю від такої новини, як не з ним? Але було схоже на те, що його це зовсім не радувало, а навпаки, засмутило, раз він ховався від неї, як і тоді, коли вони їхали на пошуки групи.

Добігши до пасовища, яке розташовувалося неподалік від ферми, вона побачила, що тут порожньо. Не видно було жодної душі, тож довелося чимчикувати назад, адже час спливав швидко, а ще потрібно було приготуватися до від’їзду, хоча Андреа не розуміла, як вона зможе чудово виглядати у своєму запиленому вбранні на обіді у Клубі, якщо іншого одягу у неї не було. Тож вона вирішила припинити шукати Ская, а зайти до того, хто міг їй хоч щось порадити.

На складі було порожньо, як завжди, лише чути, як хтось впорядковує усі скарби, що тут зберігалися.

-   Гм-гм, є хто? – запитала Енді невпевнена у тому, чи правильно зробила. Що прийшла саме сюди.

З-за полиці висунулась сива голова Єви, на обличчі якою відразу заграла приємна усмішка.

-   А-а, це ти, Андреа, заходь-заходь! Тобі щось потрібно? – вона підійшла до столу, отрушуючи руки від пилу.

-   Я навіть не знаю, чи знайду, та мені потрібна хоча б порада. Я їду разом з іншими до клубу на обід і невпевнена в тому, що мій одяг підходить для цього та не знаю у кого запитати.

-   М-м, так, складне питання, дай-но подумати… - жінка по-пташиному нахилила голову набік, приставивши руку до губ і на хвилину замислилася.

-   Зараз! – хутко розвернувшись, покрокувала кудись у свої володіння, повернувшись із згортком, який обережно і з любов’ю передала дівчині.

-   Ось, думаю, як раз те, що треба!

-   Дякую! Щоб я без Вас робила! – Андреа зраділа і побігла міряти той скарб, що їй дістався.

              Ще дорогою вона намагалася трохи привідкрити той пакунок, так кортіло їй побачити колір одягу хоч одним оком. Проте їй це не вдалося, тож довелося терпіти до своєї кімнати.

              Злетівши сходами, вона пронеслася вихрем по коридору, причинивши за собою двері і тремтячими від хвилювання руками розв’язувала мотузку, сидячи на ліжку. Нарешті вузли піддалися і на коліна їй впало блакитне диво: легка сукня з коротким рукавом і широкою спідницею. На додачу у пакунок були охайно замотані тоненькі черевички й тон сукні.

              Енді просто завмерла від подиву і, затамувавши подих, споглядала цей сполох кольору у своїх руках. Вона ломала голову над тим, звідки тут взялося це диво. Проте треба було дізнатися, чи й справді воно підійде Енді. Похапцем скинувши робочий одяг і прийнявши душ, дівчина обережно вдягла сукню, яка їй чудово пасувала і була як на неї пошита. Покрутившись і відчувши рух матерії на шкірі Андреа була на сьомому небі від щастя.

              Та ще було трохи зарано, треба було дочекатися обіду, а вже після одягатися. Тож вона вирішила поки що заховати свій скарб і йти знову на пошуки Ская.

              Витративши ще якийсь час на це марно, Енді забігла на ферму, погодувала свого білосніжного улюбленця, який ніяк не хотів її відпускати, та побігла на обід.

              Ская на обіді вона не побачила, чому не дуже вже й дивувалася, адже такі його зникнення були, вочевидь, нормою, бо ніхто не знав, де він дівається, та й не особливо переймалися цим питанням. Тож, робити було нічого, бо чекати на неї ніхто не буде, тож, швиденько прикінчивши свою порцію їжі, дівчина побігла збиратися у дорогу.

              Через годину вона була повністю готова: чистенька, причесана, вдягнена у новеньку сукню кольору неба і новенькі черевички, вона просто сяяла. Шкода, що Скай не побачить її такою гарною! Це трохи засмучувало Андреа, та все одно вона була надзвичайно задоволена собою, адже ніколи не доводилося їй відчувати себе такою гарною.

              Коли вона йшла до центра поселення, то відчувала, що усі  дивляться тільки на неї. Та це юуло й не дивно, адже у тій сірості і бруді просто не було де зачепитися оку, а тут таке. Андреа віталася, махала рукою, кивала головою, та почувалася невпевнено у цьому наряді. Її щоки палали, наче макові квіти.

              Едине, про що пошкодувала Енді, це відсутність капелюха на такому сонці. Та тут до неї підійшла Грета, ласкаво подивилася і наділа на голову ніжного білого капелюшка, який доповнював її образ. Після цього міцно обійняла дівчину і промовила на вухо:

-   Яка ж ти красуня! Дивись, відразу заміж не вийди за якогось там принца! – підморгнула їй жінка і потріпала Андреа по щічках, від чого вони ще дужче запалали.

-   Дякую, Грето! Мені якраз не вистачало капелюшка. А як заміж виходитиму, то на весілля покличу, усіх покличу, обов’язково! – також підморгуючи відповіла Енді і розсміялася.

Раптом її погляд впав на двері їдальні, біля яких стояв Скай. Він дивився на неї широко розплющеними очима, сповнений захоплення та подиву. Андреа помахала йому, проте хлопець лише нахилив голову на знак того, що побачив. Це трохи образило дівчину, та часу підійти і поговорити вже не було, бо Пітер почав підганяти їхню групу швидше виїжджати, щоб не спізнитися та вчасно встигнути повернутися додому, поки ніч не впала та було відносно безпечно на дорозі.

Тож ані невдале прощання, ані гарячий вітер і пекуче сонце не могли зіпсувати щастя Енді від очікування такої вагомої подіїї у її житті, якої вона так прагнула, так мріяла і уявляла. І от, нарешті, вона на півдорозі від своєї мрії.

Їх зустрічали біля входу усі служниці у світло-сірій уніформі з білими фартушками, що було досить незвично. Поки вони стрибали з воза, їм назустріч вийшли кілька чоловіків у офіційних костюмах, які виглядали просто розкішно. Служниці вклонилися їм, а один з чоловіків, сідий, високий та з випираючим животом, що також дуже здивувало дівчину, представився:

-   Раді вітати вас усіх у Клубі. Мене звати Стівен, я голова центральної Ложі Клубу, а це мої помічники, - він вказав на двох літніх повних чоловіків у темно-синіх костюмах, - Генріх та Валентин.

            Чоловіки злегка вклонилися, а група стояла, не знаючи, куди дивитися, що робити і що казати. Побачивши це по очах, Стівен переглянувся з помічниками та запросив їх до Клубу. Андреа не сподобався той гордовитий вигляд і пихата поведінка цих чоловіків. Так, перед ними були прості робітники, тож вони якомога яскравіше хотіли показати ту прірву, що розділяла їх.

            Вони йшли довгим коридором, прикрашеним золотом, їхні ноги тонули у пухнастому килимі, зі стін на них дивилися портрети поважних у дорогих та яскравих вбраннях. І усюди стояли вази, статуетки, скульптури. Від цього приміщення так і віяло розкішшю, що аж відчував себе на якійсь іншій планеті, настільки незвичним було оточення.

            Їх завели до величезної ідальні, посередині якої стояв довжелезний стіл, накритий білосніжною скатертиною. На ньому стояв різноманітний посуд, вази з квітами, лежали серветки і прибори. Та найголовніше – він був просто завалений їжею! Це було вже занадто і аж розсердило Андреа. Тим часом їх запрошували до столу, інші поважні заходили до зали і займали місця за стоолом. Жінки виглядали неймовірно у своїх яскравих сукнях, які настільки заворожили Андреа, що на мить вона просто заклякла посеред цього дійства, аж допоки її хтось не узяв під лікоть.

            Енді повернула голову і ледь не зомліла: ій спершу здалося, що це був той хлопець, про якого вона мріяла довгими темними та самотніми ночами у притулку, та якого майже не градувала останнім часом, бо її життя змінилося після Церемонії.

-   Стен, - коротко представився він і схилив голову, чим неймовірно збентежив дівчину.

-   Андреа, - трохи присіла Енді, опустивши очі, як її вчила колись мама.

-   Прошу, проходьте ось сюди, - він підвів її до вільного місця і відсунув стілець, запрошуючи за стіл. Його очі, здавалося, сипали іскрами, і Андреа зашарілася, відчуваючи його погляд на собі.

Вона присіла і, нарешті, могла перевести дух, адже це все виявилося так не просто, коли ти живеш у зовсім іншому світі, ніж це вишукане братство. Та осоромитись не хотілося, тому усі поводилися дже тихо, спостерігаючи за господарями, намагаючись повторювати їхні манери, поведінку, рухи. Головною проблемою для дівчини стали столові прибори, якими вона не знала, як і користуватися, адже у поселенні у них були лише ложки.

Вона намагалася не привертати до себе уваги та весь час ловила пильні погляди то одного, то іншого чоловіка, чи незадоволені і жорсткі погляди жінок, що сиділи тут же. Вони намагалися з усіх сил підтримувати розмову, та Андреа знала – найголовніше її випробування за цей вечір ще попереду. Бо вона, як головна героїня пригоди, мала особисто розповісти свою історію, яку потім підхоплять і продовжать інші.

Поки у неї було трохи часу, вона обережно роздивлялася навколо у пошуках того, за кого спочатку прийняла Стена. Нажаль, обвівши поглядом присутніх, вона не побачила того, на кого сподівалася. Але раптом відчула на собі не окремий швидкий погляд, а багато поглядів водночас, тож зрозуміла, що її час прийшов.

Їй надав слово Стівен, піднявшись і представивши її усьому зібранню. Вона встала і у неї аж запаморочилось у голові тільки від думки, що вона буде виступати тут. Проте вона згадала одну хитрість, яку почула від Софії колись напередодні, коли висловила свої побоювання щодо виступу. Та порадила їй уявити оточуючих у вигляді звірів, або у смішному одязі, або у вигляді будь-чого, що було не страшним, а навпаки, смішним, і допомогло б Андреа розслабитись.

Тож, глибоко вдихнувши, вона міцніше схопилася за край столу, поки не зможе впоратись з емоціями, на мить закрила очі і уявила собі маленьких собачок, після чого відкривши очі, ледь втрималася від сміху, та вийшло якраз добре – яскрава усмішка освітила її миле обличчя і вона почала свою історію.

Усі уважно слухали, Андреа впоралася зі своїми страхами і насолоджувалася своєю хвилиною слави. Проте, вона не вихвалялася, а просто розповідала, як було, не забуваючи про роль всієї групи, за що ловила вдячні погляди членів групи. Та, закінчивши розповідь про свої пригоди, передала слово Алексу та іншим, сівши на своє місце.

Її руки дрібно тремтіли, у горлі пересохло від того, що її розповідь була схвально прийнята і, коли була скінчена, то дівчина розхвилювалася від овацій на її честь. Ніколи вона не думала, що впорається. Тепер же вона лише пила смачний сік із великої і чудернацько прикрашеної склянки і потроху приходила до тями.

Після обіду розпочалися танці, звідкись лунала ніжна мелодія, зоповнюючи увесь простір сусідньої зали, куди вони перейшли. Та усі вони просто стояли під стіною, щоб не заважати танцюючим, адже ці танці кардинально відрізнялися від того, якими вони були у селищі, тож ніхто з них не вмів так вправно і гарно танцювати, тож просто спостерігали за яскравими кольорами суконь і костюмів, що змінювали один одного, мінялися, крутилися, заворожуючи оточуючих.

Андреа вже трохи заспокоїлась і просто отримувала задоволення від цього спалаху кольору, це був просто сон, який, як вона думала, може й ніколи не повторитись більше, тому намагалася запам’ятати усе це якомога краще, щоб потім розповісти Скаю, Греті чи Марку, а потім, коли вона стане дорослою, то буде переповідати цю пригоду своїм дітям.

Це був найкращий день у її житті, і вона справді була щасливою від того, у якому місці знаходилася. Усе інше відступило на задній план, поки вона була тут, і її мрія працювати тут у ролі служниці знову відродилася.

Та якось вона потроху втомилася від гучності і яскравості, від пишності та пихатості та вирішила знайти вбиральню та умитися. У коридорі вона наштовхнулася на одну зі служниць. Вона здалася Андреа знайомою, та потім вона пригадала, що це була саме та дівчина, яка виграла це місце на церемонії разом з Андреа. Так, та сама маленька білявка, тільки тепер на її обличчі не сяяла щаслива посмішка, і взагалі, вона вже не виглядала такою щасливою, як тоді.

Поки вони йшли коридором, Енді вирішила розпитати її, як їй тут живеться, та дівчина тільки опустила голову. Андреа обернулася і побачила у дверях якоїсь кімнати одного з поважних, який пильно дивився на дівчат. Потім гримнув:

-   Все, ти вільна!

Дівчина побігла кудись у справах, навіть не озирнувшись. Андреа дуже занепокоїла ця ситуація. Але потім вона трохи заспокоїлась, адже така робота служниці, а теревенити нема чого, коли працюєш.

Цей чудовий святковий день так швидко промайнув, і от уже бав час вертатися до селища, поки сутінки ще не захопили владу над світом. Андреа з сумом востаннє споглядала на велич і пишність кімнат, на яскраво вбраних людей, на стіл, який був заставлений стравами, половини з яких їй так і не стало сили спробувати, адже вона звикла до невеликої кількості їжі. Тож, коли усі вони зібралися на сходинках, що вели у двір і попрощалися з головою та його помічниками, які вийшли їх проводжати, в той час як інші продовжували розважатися, навіть не помітивши їхнього зникнення, то сіли у свій фургон і відправилися у зворотню дорогу, кожен про себе сподіваючись на повернення.

До мрії

Дорога додому була доволі сумною, усі спочатку обмінювалися враженнями, та пізніше це переросло у незадоволення від тієї різниці, яку вони побачили і відчули, між своїм життям і життям тих пихатих розжирівших чоловіків і горделивих жінок. Ці люди мали усе, чого бажали, тільки тому, що народилися у цьому колі, вони не заслуговували на те, щоб мати все, а усі інші мусили жити, маючи лише крихти.

Також Андреа пам’ятала жорстокість тих, хто працював на них, їхнє вбивство Ліни  і побиття Марка вона не пробачить ніколи. Вона вже починала сумніватися у правильності своїх бажань щодо того, щоб служити там. Та жити краще хотілося усім, а іншого виходу вона поки що не бачила. Адже тільки у клубі можна було спробувати знайти собі чоловіка як не з тих поважних, так серед містян, які були торговцями і, переважно, жили краще, ніж прості робітники у таких поселеннях, як їхнє.

Проїжджаючи містом, вони уважно роздивлялися навколо, споглядали на жителів із прихованою заздрістю, а ті, у свою чергу, відповідали на це ворожими поглядами. Чомусь так повелося, що містяни їх не дуже любили. Проте залежали від того, що знайдуть збирачі на залишках цивілізованого світу.

 Саме те, що було не потрібним Клубу, вони забирали собі і обмінювали на продукцію інших робітників. Так і жили, маючи майже все, що хотіли, адже за просто так нічого не віддавали. А за деякі речі люди були готові віддати багато чого.

Вони виїхали з міста та попрямували порожньою дорогою до свого селища, коли сонце вже почало ховатися за обрій. Марк підганяв конячку, щоб не затримуватися довго у цих порожніх та недружніх землях.

Дісталися до поселення цього разу без особливих пригод може, тому, що їхали майже весь час мовчки, тільки дослухаючись до глухого стуку копит по дорозі та нічних звуків та криків тварин, боючись знову натрапити на вовчу зграю.

Втомлена дорогою і подіями цього дня, Андреа просто пішла до себе, охайно склала сукню і туфлі, зверху примостила капелюшок і впала на ліжко, заснувши вже через декілька хвилин. Ніч промайнула швидко, не турбуючи дівчину сновидіннями.

Вранці вона відразу випрала одяг, запилений у дорозі, щоб відразу повернути Єві, хоча вона нічого їй про це не казала, та дівчина знала, що він може стати в нагоді ще комусь із дівчат.

Випустивши і нагодувавши непосидючого сніжка, Андреа вирішила до сніданку пошукати Ская і поговорити, чого їй так і не вдалося зробити перед від’їздом, та, вона гадала, що тепер їй є що розповісти йому після своєї поїздки. Вона думала, що хлопцю буде цікаво почути про прийом і усе, що вона чула і бачила, тому їй не терпілося хоч з кимось поділитися враженнями.

Коли вона майже дійшла до медпункту, з його дверей вилетів Скай, вочевидь кудись поспішаючи, та, побачивши Енді, зупинився і зачекав на неї.

-   Привіт! – весело промовила дівчина, підбігаючи.

-   Привіт, - якось без особливого ентузіазму відповів її друг.

-   Кудись поспішаєш? – Андреа не знала чи захоче він її слухати.

-   Ні, з чого ти взяла?

-   Мені здалося, ти вибіг…

-   Тобі здалося.

Розмова якось не клеїлася, тож дівчина стояла, переступаючи з ноги на ногу, незнаючи, чи продовжувати її далі.

-   Ти щось хотіла? - Скай бачив невпевненість і нерішучість у очах Енді.

-   Так, думала, тобі розказати, як пройшла поїздка. Думала, тобі буде цікаво… Проте, це не важливо… Якщо ти зайнятий,  то нехай іншим разом, - вона вже готова була піти і повернулася у напрямку кухні, та він схопив її за руку.

-   Зачекай, пішли, посидимо. Ще є трохи часу до сніданку.

Вони сіли неподалік, Андреа розповідала про подіїї вчорашнього дня, а сама весь час думала про те, що не розуміє, що відбувалося з хлопцем, чому він так реагував і куди тікав… Та ось розповідь було закінчено, усі відповіді на запитання дані і вже підійшов час сніданку, тож вони разом попрямували до їдальні, де сіли за різні столи. Як завжди…

Цей день пройшов у справах, тож більше вони зі Скаєм не бачились.

А вранці, після сніданку, з Клубу прибув гонець. Пітер вийшов йому назустріч, в той час як усі ще не встигли порозходитись з їдальні, тому трохи затримались, чекаючи на новини. Тож їх голова зайшов, оглянув людей, що дивилися на нього з питанням у очах, і промовив:

 -   Гарні новини для Андреа! – він відшукав її поглядом і усміхнувся. – Звільнилося місце служниці у Клубі! Тому оголошують додатковий набір серед тих, хто був на останній церемонії Вибору і хто все ще бажає туди потрапити.

Люди почали перемовлятися, розходячись, і вітали Енді то тиснучи руку, то обіймаючи її. А вона стояла посеред їдальні не вірячи своїм вухам. «Цього просто не може бути! І що мені тепер робити?» - проносилося у неї в голові.

З одного боку, вона все ще бажала вирватися з цього нужденного життя. Та з іншого – тут вона знайшла справжніх друзів, роботу, у неї було все добре і вже не хотілося полишати це.

-   Ти що, ще думаєш? – перервав її міркування Пітер.

-   А раптом я не зможу? – сумніви дівчини були зрозумілі.

-   Все ти зможеш. У будь-якому випадку варто спробувати. Не сподобається – ти завжди зможеш повернутися до нас! – чоловік розвернувся і вийшов, залишаючи її наодинці зі своїми думками. Ввечері вона повинна була дати остаточну відповідь Пітеру їде вона чи ні. Бажаючі повинні були з’явитися у Клуб опівдні.

Андреа кортіло поділитися сумнівами зі Скаєм, вислухати його думку, тож вона пішла до медпункту. Та тільки завернувши за ріг їдальні, побачила його з якоюсь рудою дівчиною з довгим волоссям, яку раніше чомусь не помічала чи, навіть, і не бачила у поселенні. Вони йшли у тому ж напрямку, що й Енді, тримаючись за руки і сміючись.

Щось неприємне заворушилося у душі Андреа. Якесь неприємне почуття чи то заздрості, чи то вона просто ревнувала. Адже згадувала їхнє прощання, дотик Ская, його сміх, інші приємні моменти, їхні жарти… Тож вона повернулася, щоб залишитися непоміченою, і пішла до свого улюбленця, який завжди був радий її бачити.

Працюючи біля кіз, вона змогла тохи відволіктися. Проте думки весь час поверталися до хлопця, якого вона ніяк не могла зрозуміти, який дивно себе поводив, зникав, наче ховався від неї, а потім приходив і просив посидіти з ним… Андреа любила проводити з ним час, та знайти Ская було важко. А тепер вона побачила ймовірну причину його зникнень і дивної поведінки. У нього є дівчина! Це, звісно, було тільки припущення, та тепер усі частини пазлу більш-менш зійшлися.

Їй було прикро, що він нічого їй не сказав. Вона вважала його другом, намагалася розповідати йому усі новини, ділилася сумнівами, радістю і сумом. Але, мабуть, даремно було все це. І знову, як і у притулку, Енді дала собі слово більше нікому нічого не розповідати, тримати при собі, не зближуватись ні з ким, адже так було легше і простіше – не впускати нікого у своє серце…

День закінчувався, час було вечеряти, а також сказати Пітеру, що вона вирішила. Тож Андреа попрямувала до їдальні непоспішаючи, намагаючись відтягти цю розмову, хоча вже давно все вирішила, проте не хотіла думати про це.

Дорогою вона здалеку побачила, як Скай разом з тією дівчиною зайшли до їдальні, тому просто сіла неподалік, щоб менше бачитися з ними під час вечері. Та тягти вже не було куди, довелося йти вечеряти.

Увійшовши до приміщення, вона намагалася не шукати його очима, а йшла прямо до свого місця, сіла і почала неохоче їсти. Та гучний сміх з далекого кутка не давав їй спокою. Вона знала, що вони там сидять разом, хоча Скай ніколи не сідав разом з Андреа у їдальні.

Після вечері вона підійшла до Пітера:

-   Я їду.

-   От і добре, - він повернувся і пішов, показуючи, що нема більше про що говорити.

Андреа вирішила, що завтра з усіма попрощається про всяк випадок. Раптом їй пощастить і вона сюди вже не повернеться? А речей у неї було небагато, тож усі помістяться у звичайну сумку, яку зазвичай беруть з собою на розкопки.

Після цього їй трохи стало легше, адже це було те, про що вона мріяла все дитинство, а тут ще й другий шанс! Мало кому у цьому житті він давався. Їй було цікаво, що сталося зі служницею, що так раптом звільнилося місце, та спитати поки що не було у кого. Навряд чи Пітеру сказали причину. Розпитати вона могла у Клубі, потрапивши туди на службу.

Уклавшись у ліжко, Андреа згадувала все, що було тут з нею і хорошого, і поганого. Нарешті, думки припинили свій нещадних танок у  неї у голові, і вона, нарешті, заснула.

Вранці вона більше не згадувала ані про Ская, ані про дівчину, бо була заклопотана приготуваннями і зборами. Вона відразу спакувала усі речі і залишила біля ліжка. Тоді побігла до найріднішого створіння у цьому селищі, за яким вона справді жалкувала, хоч з собою його бери! Біле козеня і гадки не мало, що дівчина прийшла, може, востаннє – знай собі бігало та стрибало, як завжди. Андреа ніжно погладила його і подумала, що вже не дуже маленьким воно й було. От за ним, таким жвавим, вона точно сумуватиме.

Їй треба було забігти і до Марка, і до Грети, яка, побачивши дівчину, витирала сльози, які капали з очей самі по собі, чи то від радості, чи від жалю, хоч вона й силилася посміхатися. Енді вирішила-таки заскочити до Софії, бо якось негарно було.

Та, як завжди, була заклопотана приготуванням якихось ліків чи щось таке. Сидячи спиною до входу, вона не відразу почула, що хтось почув, тому Енді довелося привернути її увагу покашлюванням.

-   Хто тут хворий? – обернулась Софія. – А, це ти, Андреа. Скай десь знову побіг.

-   Ні, я не до нього. От, прийшла попрощатися, раптом вже й не повернуся сюди. Ви ж чули про нову церемонію?

-   Так, чула. То ти вирішила-таки їхати? А я думала, що ти залишишся. Скай сумуватиме, йому добре з тобою.

-   Я теж сумуватиму, та не думаю, що він без мене пропаде. У нього ще подружка є… - слова самі вилетіли так швидко, що Енді тільки встигла подумати про те, що це тільки їхня справа і нікому не варто про це говорити. Але справу було зроблено, слова сказані і цього не відмінити.

Софія уважно подивилася на дівчину і посміхнулася.

-   Це ти про Катріну? Руденька така?

Андреа кивнула головою.

-   Так тож його двоюрідна сестра! Приїхала нещодавно з іншого поселення. Вони років з п’ять не бачились, а в дитинстві дружили, поки вона з батьками не перебралася на захід.

Андреа була геть спантеличена. Але ж…

-   Він мені ніколи про неї не розповідав… - у її голосі бриніла печаль від того, що вона подумала, і від того, що прийняла таке рішення, навіть не сказавши нічого своєму другові.

-   Та останнім часом він і зі мною майже не говорить. Весь час десь блукає, не знайдеш!

Так, Андреа про те саме думала. Тепер, коли вона дізналася про Катріну, то загальна картину знову розпалася. І вона геть нічого не розуміла. Та час минав, вона обійняла Софію, передала вітання Скаю і побігла за речами, бо на неї вже чекав Пітер, щоб відвезти до міста.

Та на виході ледь не збила з ніг Ская, який якраз ішов до матері. Він притримав її, щоб не впала.

-   Куди ти летиш?

-   Я їду, Скаю. Шукала вчора тебе, щоб розповісти, та не знайшла…

-   Так, до мене сестра двоюрідна приїхала, Катріна, може ти її вчора бачила на вечері. То я їй екскурсію проводив по селищу.

-   Зрозуміло. Ну тоді прощавай… Може, ще побачимось. А може й ні, хто зна…

-   Так, шкода, що ти їдеш, - він нахилив голову і взяв її руки у свої, потім випустив і міцно її обійняв.

Щоки Андреа враз спалахнули яскравим рум’янцем. Вона не могла звикнути до таких проявів почуттів. Скай відпустив її, нарешті, зі своїх обіймів.

-   Бувай, Андреа! Повертайся! Чекатиму на тебе! – не чекаючи на її відповідь він розвернувся й пішов до медпункту, залишивши дівчину знову з цілою купою запитань, на яких не було відповіді.

Вона згадала, що не неї чекають, то прийшлося швиденько бігти за речами, аби не спізнитися. Усю дорогу вона мовчала, думаючи про те, що почула сьогодні. Як же важливо для людини усе знати, спілкуватися, щоб не було непорозуміння… А тепер вона мучитиметься від того, що не знала, що прийняла рішення їхати, хоча могла залишитися. Ці сумніви просто розривали її, не давали спокою, та вона мусила йти цим шляхом, адже не в її правилах було відступати від запланованого, хоч на це вона могла впливати у цьому житті.

Ця церемонія була вже не була для Андреа дивиною. Її не вражала ані пишність Клубу, ані ті, хто тут був присутній, ані сама процедура. Тим більше, що на неї приїхало дуже мало бажаючих, адже після останньої багато хто влаштувався, знайшов друзів, роботу, житло, тож не хотів усе це кидати.

На вході Андреа дістався номер 6 і вона подумала, що це явно не її щасливий номер і встала у залі поруч з Пітером, який сьогодні був у залі, бо вибір був лише один – на роль служниці.

Енді оглянула зала, яка виявилася напівпорожньою сьогодні. Вона намагалася порахувати присутніх, та її відволік знайомий голос. То був голова центральної Ложі Клубу, Стівен, з яким вони вчора бачились тут. Він вийшов перед усіма і без промови, просто витягнув номер, уважно подивився на нього і оголосив:

-   Шість!

Андреа не могла повірити своїм вухам. На очі навернулися раптові сльози. Ще раз подивилася на круглий номерок, який тримала у руці, на якому була виведена цифра 6. «А раптом це дев’ять? Та ні, ось і крапочка внизу. Таки це шість,» - промайнуло у дівчини в голові. Тоді вона глянула на Пітера, який посміхався, обійняла його і пішла до Стівена, який чекав, поки вона підійде до нього.

-   Вітаю, Андреа, так? – промовив той.

-   Дякую, так, - вона востаннє глянула на Пітера, який все ще стояв у залі, поки всі інші потроху розходилися, незадоволені тим, що приїхавши, мусили знову відправлятися в дорогу. Потім востаннє помахала йому рукою, коли до неї знову звернувся Стівен:

-   Тепер пішли за мною, познайомлю з нашою економкою, ви тепер підпорядковуєтесь їй.

Енді пішла за чоловіком кудись вглиб Клубу, слухаючи, як зачиняються двері за останніми відвідувачами. Тепер на неї чекає нове життя.