Інші творчі доробки

Вона

       Ранок. Холодний рясний дощ. Чорні парасольки, чорні калюжі.

        Аж раптом: вона! Червона сукня з-під чорного пальто. Червона сумка у тендітних руках. І погляд, що веде за собою. Іду, ні – біжу! Чекає на автобус.

-           -  Добрий ранок! – кажу.

-           -   Якщо добрий, – здивована наче вона, злегка всміхаючись.

Обійняв і пригорнув. Кохаю… Як пощастило мені з нею!

Тиша

      "Усе, як зазвичай: він повернувся з роботи розлючений. У самої проблем вистачає, а ще й дома. Син погану оцінку заробив, плаче. Як мене це дістало! Не хочу чути ані цього крику, ані плачу, нічогісінько!"
       Вранці прокинулася і здивувалася тиші… Лікар сказав "запалення, пізно, чути не буде".На її обличчі спалахнула сумна посмішка. Мрійте обережно.

-         Мамо, а Дід Мороз існує? – запитала якось шестирічна донька.

-         Знаєш, для тих, хто вірить, він існуватиме завжди.

Моїй донечці вже 14, але на неї досі під ялинкою щороку чекають подарунки, як і колись. І щороку я у сім’ї і Дід Мороз, і Миколай. Усім потрібні дива. Якщо їх немає – створіть!

Високо

Холодний вітер обдуває обличчя, змушуючи ховатися у комір куртки, сніг, такий холодний і колючий, перемішуючись із вітром, сиплеться з усіх боків, а переді мною – білосніжний велетень, закований у льодяний панцир. Стоїть собі і гадки ні про що не має. А я тут, внизу, така маленька, крихка і слабка людина, гадаю, як же його здолати цю височезну гору?

З дитинства є у мене мрія – забратися високо-високо на гору, озирнутися навкруги і – падати вниз, наче птах, все ближче і ближче до землі, а потім – розправити крила і злетіти знову у височінь...

Ви скажіть, хто з людей про це не мріяв? Ось і я туди ж...

А гора все стоїть собі, і ніщо не може порушити спокій її чарівного сну. А вітер все не стихає, все продовжує цей мерехтливий танок зі снігом, і все навкруги стає, як у чарівній казці – біле і яскраве, таке, що аж засліплює очі.

Завтра... Все буде завтра... А поки що – відпочинок і роздуми про те, яким буде мій завтрашній день...

І ось він настав – день істини, день виконання мого найзаповітнішого бажання, великий день для мене. Сонечко зійшло тихо і позолотило верхівки сусідніх гір, додало срібла сніговим шатам, що вкривали все навкруги настільки, наскільки очі могли бачити.

Досить задивлятися, пора збиратися – на мене чекає щось незвичне, те, що змушує затримувати подих і мружити очі, те, на що я чекала все своє життя.

Вгору – вище, ще вище. „Не зупиняйся! Досить жаліти себе! Ти можеш це зробити! Ти мусиш це зробити, заради самої себе!”

Так, я можу. Так, я мушу. Так, я мрію. Так, я прагну. Так, я досягну. Так, я не зупинюсь. Вище, ще вище. Складно, так. Але я не перша, хто робить це. Складно, а що в житті є простим? Не робити нічого? Так, це простіше, але дивлячись для кого.

Годі! Вище, вище, ще вище!!! Ось, ще трохи. І нічого, що вітер холодний і обличчя замерзає, і нічого, що дуже слизько і можна зірватися. Все це не варте уваги. Є тільки одне – мрія. І вона реальна, досяжна. Ось, лише трохи пройти...

Раптом почало теплішати, вітер трохи заспокоївся, ніби приліг десь трохи відпочити. Можливо це тому, що я почала підходити до південної сторони гори, де тепліше і спокійніше, але вона зовсім неприступна, і по ній неможливо піднятися. Ось, вище, ще вище. Я продовжую свій шлях. Я не здаюся. Тільки не зараз, тільки не за декілька кроків від жаданої цілі. Вище, ще вище, ще трохи.

Але треба трохи перепочити. Ні, ні! Не зупиняйся! Вперед! Вперед!

Так, і я йду далі, далі, знову вгору, все вище і вище. Так високо я ще ніколи не підіймалася. Стає важче дихати, але повітря таке свіже і чисте, таке прозоре, що ти насолоджуєшся ним, ніби водою з криниці, яку п’єш і не можеш напитися.

Скоро вже і кінець подорожі. Сонце світить мені тепер майже в обличчя, трохи засліплюючи, трохи зігріваючи. Ще крок, і ще один, і ще один... Раз, два, три... Десять... Двадцять... Все вище і вище...

І ось воно – я дійшла! Ось це місце, якого прагла моя душа все своє життя! Я стою на вершині цього кам’яного витвору природи і дивлюся на краєвид, що простягається на всі боки від краю до краю – це чудова долина, посередині якої в’ється невеличка прозора річка, по берегам якої розкидано невисокі дерева і кущі. Здається, що я потрапила до Раю. Так гарно, що я ладна закричати так голосно, як тільки можу: „А – а – а – а!!!” І тільки вітер підхопить мій голос і віднесе у далечінь.

Підходжу ближче до краю і розправляю руки-крила, і легкий вітерець злегка обдуває їх. Заплющую очі... Гарно... Дуже гарно... Що може бути краще, ніж оце? Мабуть, нічого... Так... А тепер – мрія...

Один рух і я – птаха – лечу донизу, широко відкривши очі і легко погойдуючись на вітрі. Швидше, ще швидше... Крила, де ж ви? А земля все ближче і ближче... Раз, два, три...

І, о диво! Я вже більше не падаю, я підіймаюся вгору – до сонечка, такого теплого, гарного, ласкавого... І так гарно, спокійно на душі. Так тепло... Сонце засліплює очі і я вже не бачу нічого... Я заплющую очі...

І раптом – темрява... Звідки? Відкриваю очі і відчуваю, як по обличчу тихо рухається сонячний зайчик. Мені тепло і легко, відвертаюся і потягуюся... Шкода тільки, що крила зникли...

 Продавець ідей

Одного разу жив на світі чоловік, який мав особливий дар – він завжди мав багато ідей і завжди ділився ними з іншими. За це його так і назвали „продавець ідей”, хоча з них він майже не мав зиску. Бо кожну ідею, за яку він брався, кидав на півдорозі, не довівши до кінця. Тому був він бідний, і не мав, навіть, родини, бо був захоплений тільки своїми ідеями все життя. І було в нього тільки добре серце і нічого більше. Жив він тим, що добрі люди подадуть, вислухавши його ідеї і пожалівши старця. А ідеї у нього були всі дуже цікаві. Плідні, тільки бери та працюй... Деякі так і робили, послухавши старця, і заробили на цьому великі статки та гарне життя. А він так і блукав рік за роком від міста до міста, від села до села, роздаючи свої ідеї кожному, хто їх потребував .

Аж раптом, старець відчув, що занедужав. А було це в одному невеличкому місті. Лежав він, хворий, ледве не посеред дороги, і нікому не було до нього діла, бо вже не міг він давати людям свої ідеї, то й став непотрібен нікому...

Коли це повз нього пройшла дівчинка, повернулася, підійшла і запитала:

-- А чому це ви, дідусю, лежите отут посеред дороги, коли так холодно на дворі?

- Ох, дитинко, не здужаю я піднятися і піти далі... Вже ноги не хочуть нести мене по цій землі...

- Та не говоріть так! Зараз я покличу маму...

І побігла... А старець лежав і думав про те, як закінчується його життя – у бруді, на холодній землі, він голодний і хворий мусить тут померти. Аж раптом він почув голоси і відкрив очі. То дівчинка повернулася з мамою і ще декількома чоловіками. Вони підняли старця і понесли у будинок, де жили дівчинка з матір’ю. Подякував старець добрим людям і відчув, що має для кожного з них ідею, як покращити їхнє життя. Але люди тільки посміхалися від його слів і ніхто не сприймав їх серйозно.

Всі розійшлися, а старий залишився з дівчинкою та її матір’ю. Оглянув їх помешкання і побачив, що живуть вони так само бідно, як він, і не мають нічого.

Кілька днів лежав він, майже непритомний, аж доки став потроху одужувати. Дівчинка завжди давала йому попити свіжої води, а мати ділила свою їжу навпіл з ним... І чоловік одужав.

Шкода йому стало цю дівчинку, бо вона також, як і він, не має нічого, окрім доброго серця. І вирішив він за її доброту подарувати їй свій дар. Підізвав дівчинку та й каже:

- Хочу тобі, дитинко, подякувати за те, що врятувала мене, і мамі твоїй також... Але не маю я нічого, чим міг би з вами поділитися, бо сам такий же бідний, як і ви. Але дещо я все ж таки можу тобі дати. Слухай тепер мене уважно. Є у мене дар – тисячі ідей в голові для тебе, твоєї мами і всіх інших людей, кому вони потрібні. Свого часу я не скористався ним і тепер ось живу, йдучи від одного міста до іншого, а харчуюся тим, що добрі люди дадуть. Слабкий я вже став і не можу більше роздавати людям свої ідеї. І дарую я їх тобі. Тільки хочу, щоб ти не всі роздала людям, а й собі декілька залишила. Але їх потрібно не тільки залишити, але й втілити у життя, бо той дар буде тобі тільки тягарем, як і мені.

Сказав це старий, вклонився низько, подякував за все і пішов собі за ворота. Тільки мати щось ще хотіла спитати його, вибігла за ворота, але старий як крізь землю провалився. І кого не питала вона, ніхто його більше не бачив.

І стали мати з дочкою жити далі, як і раніше жили. Дівчинка скоро забула про того старця, але ж мати пам’ятала добре його і його слова. І стала вона помічати, що дійсно є той дар у її дочки, правду-таки тоді сказав старий.

Дочка підростала, і стала на кожному кроці видавати ідеї всім і всюди. І тоді мати розповіла їй історію про того старця, якого звали „продавцем ідей”. А одного дня дочка сказала:

- Мамо, я вмію непогано шити і вишивати. Давай я куплю тканину і пошию одяг. Ми його продамо і заробимо трохи грошей.

Мати погодилася, бо стара вже стала і не могла багато працювати. А дочка так і зробила, як сказала. І старалася дуже і вийшов одяг у неї дуже гарний. Винесла вона його продавати, так його відразу купили. І з того часу стала дівчина шити одяг не тільки простим людям, але й тим хто багатшим був, і заробляла непогано. Заборонила вона матері працювати, бо вже негожа вона була. Та так і пішло діло на лад. Дівчина зустріла гарного хлопця і вийшла за нього заміж, і матір забрала до свого нового будинку. І знали її всі як гарну, добру, веселу і працьовиту жінку.

А що ж сталося із самим „продавцем ідей” спитаєте ви. Так він, позбувшись свого дару, повністю одужав, продовжив ходити містами, аж поки не роздав свої запаси ідей. Тоді вирішив він повернутися додому, і шлях його лежав через те місто, де жила ота добра дівчинка, що колись його врятувала. Тож він побачив, що дар його дістався саме тому, кому треба, і заповів, що він буде передаватися у цьому роду від матері до дочки і завжди приноситиме людям тільки щастя, якщо вони його самі не змарнують.