Поезія

Поламані крила

Мені поламали крила,

Розірвано всі вітрила,

Скинули мене з неба...

Мабуть, мені так і треба.

Думки – мої вітри надії,

А в серці одні лише мрії.

Я придумала власне життя,

І немає назад вороття.

Рядки не лягають докупи,

Вони, як присмак отрути,

З’їдають мене з середини,

Не дають відпочити ні днини.

Проза життя.

                                                                    Нехай не маю натовпу в очах,

В моїй душі лиш блискавки і грози,

Проте сама я оберу свій шлях,

В поезію перетворю життєву прозу.

Нехай немає принців і принцес,

Часи романтики вже щезли,

Але триває творчості процес,

А деякі лише тримають пензлі.

Не треба жити іншого життям,

Чужі рядки прописуючи знову,

Потрібно йти за власним майбуттям,

Роман життя писати по-новому.

Сірий світ

Сіра хмара, наче птаха, заховала під крило

Сіре небо, сірі очі, сіру землю, джерело.

Сіре сонце заховалось і, можливо, спать лягло,

Сірі тіні вкрили місто – як це статися могло?

Все тому, що сірі люди захопили білий світ,

Все, що гарне, заховали, щоб дивитися не слід.

Люди стали, як ті вівці, а серця вкриває лід...

З того часу й почалися на Землі десятки бід. 

(21.11.07)

Краще йди...

І ти знову говориш... Помовч.

Я все рівно і так усе знаю.

Не лий далі на мене цю жовч,

Краще сядь і випий ще чаю.

Ти говориш „пробач” і не йдеш.

Тож іди – я тебе не тримаю,

Коли кращу від мене знайдЕш,

Приведи – я тебе привітаю.

Дощ іде і ти йди, пізній час,

Хочу спати раніше лягти.

Я полежу, згадаю про нас...

Але, все ж таки, краще йди... 

(27.11.07)

 Нові крила

Знаєте – виросли крила,

Знов роспустила вітрила,

В небі я знову літаю,

Крилами хмари ганяю.

Вітер мене заплітає,

Ранок росою вмиває,

Сонечко світить любеньке,

Хвилі гойдають раденько...

В чомусь себе ти знаходиш,

В чомусь себе ти втрачаєш,

Іноді боляче дуже,

Іноді – не відчуваєш.

Може не можу чи знати – не знаю,

Вміти – не вмію, а хочу й літаю!

Крила цікаво людині данІ:

Як поламаєш – получиш нові! 

(29-30.11.07)

Ти ніколи не будеш моїм...

Ти ніколи не будеш моїм,

Я ніколи не буду твоя.

Ми зустрінемось, може, колись,

Бо ми знаємо - кругла земля.

Ти спитаєш "Як ти? Як сім"я?"

А я тихо погляну униз

І захочу забути ім"я,

Що мені шепотів ти колись,

Бо ніколи не будеш моїм,

Я ж ніколи не буду твоя... 

(01.02.08)

Думки вголос

Я подумки стрибаю знову вниз,
А вголос промовляю "Летимо до неба!"
Мої думки не ті, які були колись,
З"явилися нові потреби.
Вогонь в душі - єдине, що я маю,
Живу лиш тим, що іноді літаю,
Але завжди зриваюсь вниз...
Літала птахою я білою колись,
Але тепер лиш каменем спадаю,
І на очах своїх же розбиваюсь...
Вогонь в душі - лише одне, що маю,
Живу лише тоді, коли літаю...

Він не той...

Він не той, кого чекала.
Ні, не той, але я знала,
Що нам буде добре разом,
А чому ж в душі образа?
І невпевнене чекання,
Що від ночі аж до рання,
І невірний млосний спогад...
А в очах його лиш холод.
І в душі сумна тривога, 

 В майбуття курна дорога...
Мабуть, доля все ж єдина,
Але в чому є провина,
Що серденько моє мліє?
І чому душа радіє,
Коли думкою далеко?
Ох, як жити так нелегко!
Але той, кого не ждала,
Все ще поруч... І я знала,
Що завжди ми будем разом.
Але чом в душі обрАза?

Ангел-охоронець

Тебе випадково зустріла,
Аж раптом побачила крила,
Їх видно було за спиною,
Чого ти зітнувся зі мною?
Ти - янгол, ти мій охоронець,
На землю зустрівся з небес,
Мене ти від лиха борониш,
Я вдячна тобі за усе.
Твій голос я чую щоднини,
Щоночі стрічаю у снах,
Минаю лихії години,
І сліз вже немає в очах.
Ти вкажеш, я знаю, дорогу,
Тому я не йду навмання,
Втамуєш у серці тривогу,
За це знову дякую я.
Тебе випадково зустріла,
Аж раптом побачила крила...
Тепер ти вже будеш спокійним -
Тебе пам'ятаю постійно.

WHY I LIKE AND DON’T LIKE AUTUMN

Autumn leaves fall to the ground,

Dark and dull is all around.

Rain comes with the heavy storm

And such weather is a norm.

Day is short, night becomes long,

Birds don’t sing their pretty songs.

Trees are yellow, red and brown,

The wind bend branches down and down.

Ugly clouds cover the sky,

They hide the sun from our eye.

I don’t like such the weather kind,

It is disgusting for my mind.

But when the sun gives us some light,

The nature becomes many-coloured and bright.

And evening sky is like a rainbow,

The night is tender, kind and slow…

The stars're like splinters of the sun,

The moon's like a fragrant bun.

The night is smelling like a vine;

I want to read it sign by sign.

But it is late. It’s very dark.

There are no people in the park.

You must go home; but you don’t want.

You want to sit near the sleepy pond.

I like those days, I like those nights,

When the air smells like the melon slice,

When the wind put to sleep all the trees,

When there are no flies and no bees.

                      * * *

О, синє небо! Море синє!

Цей колір зовсім не осінній!

Згадай лише волошки в житі,

Чи журавлів, що у блакиті.

Чи льон квітує, наче море,

Чи вдалині холодні гори.

Згадай лише... Не осінь це.

І в Пасху синє є яйце.

А колір осені – то сірий.

А ще пізніше, може, білий.

І бурий колір теж тут є,

І в кожнім кольорі своє.

Десь смуток є, а десь журба,

Десь – радісна дітей юрба.

І раптом ти заплющиш очі,

Уявиш все собі досхочу...

А кольори всі чарівні,

Подумай, а які ж твої?

*   *   *

Осіннє небо дивиться на землю,

І сумно так ідуть дощі,

І тіні вже вкривають стелю,

І день сховавсь кудись мерщій.

Десь сумно відгукнеться птаха –

Вже хоче одлетіти в далечінь,

І вітер повіває стиха,

І сонце вже ховається у тінь.

Хмарки збираються докупи,

Немов дівчата грають у дворі,

І грім гримить, його вже чути,

Захлюпав дощ сльозами у відрі.

Осіннє небо дивиться на землю,

І сумно так ідуть дощі,

І тіні вже вкривають стелю,

І день сховавсь кудись мерщій. 

(Автор картини Володимир Вжешневський)